На поли смиреному   ::   Шевчук Валерій

Відтак почали накладати йому палицями поспині, і закричав, застогнав і зав'юнився Василь, признаючись у своєму гріху, що це таки він виказав Федора. Тоді замовк у своєму кутку Федір. Я опустився біля нього на коліна і побачив погляд його передсмертний. Були в нього чисті очі, а обличчя мав повернуте до вікна, де й досі сочився лапатий повільний і негустий сніг: очевидно, те ж таки видиво жінки з дитиною бачив він до останніх хвилин своїх. Незважаючи на муки, які терпів, легка усмішка лягла йому на обличчя і освітила, як освітлює, бува, землю в осінню йору леглий листок.

— Він упокоївся! — сказав я, накриваючи Федорові очі.

— Ну що ж. — спокійно відказав князь. — Не показав нам скарбу той, покаже цей!

Він узяв лука і наклав на нього стрілу.

Тоді зламався перед князем вимащений у глину чоловік і простяг до нього руки, одну здорову, а другу всохлу. Великі сльози покотилися йому по обличчю, промиваючи у глині світлі борозенки, і зойкнув він розпачливо:

— Помилуй, князю! Видить бог, не зумів я знайти скарбу!

Але свиснула стріла і ввіп'ялася Василеві в груди, якраз поміж простягнуті прохально руки, здорову і всохлу, і впав він навзнак поруч із Федором. І лежали вони обіч: один із обличчям просвітленим, другий із обличчям перекошеним: одна пристрасть їх мучила, однаково загинули вони і від однієї руки, але хвилини передсмертні в кожного були різні.

— Забирай, ченче, це падло! — мовив мені князь.