На поли смиреному   ::   Шевчук Валерій

Я раптом усвідомив, що Єремія й справді хоче мені добра: для нього ж бо нема світу поза сірими мурами. Дійшов до мене зміст і притчі його, адже справді я білим вороном ставав, якого всюди гонять і б'ють, хіба що віднайшов би він зграю інших, так само білих воронів. І зрозумів я раптом: немає чистого і прозорого неба й порожніх доріг, хоч як вони й ваблять мене. Є сотні кутиків і закапелків, сотні місцин і кожна по-своєму оточена сірими стінами. Що, пішовши з одного закутка, потрапиш у інший, і там теж доведеться простягти руку по хліб. «Уподібнення, — подумав я, — ось що збиває людей у громади і дає їм змогу сяк-так пробувати разом: немає в світі зовсім однакових людей, і завжди вони в суперечності перебувають. Через це однакову одежу вдягають і однакові намагаються висловлювати думки. Через це й думки їхні бувають двоякі: одні для себе, а інші про людей, сила уподібнення з'єднує людей, а водночас і роз'єднує. Кожна людина начебто розполовинена ходить, і часто одна її суть не подібна до другої, отож машкара на ту видиму половину майже завжди накладається. Горе тому, — подумав я, — хто не має такої розполовиненості і хто відкинув машкару геть! Він ізгоєм стає і підпадає під зневагу братів своїх по закапелку. Відтак бездомним робиться, і це тягнеться доти, доки не долучається до гурту інших. Оце воно і є, найсумніше: той, хто проти уподібненості постає, не проти неї постає, а за неї, тільки в новій іпостасі». Я розумів: це не прокляття людське, а тільки ознака його існування.

І все— таки щось у людині є таке, що робить її раз назавжди даною.