На поли смиреному   ::   Шевчук Валерій

Я ж, раб божий Семен, був при тому присутній і перед смертю спитав у блаженного, чи не хоче він побачити когось із братії. Він похитав заперечно головою, з чого я зрозумів, що він таки зцілився від любові своєї надмірної, хоч душі не осквернив. Коли ж закрив я йому очі, то не зміг стримати сліз і проплакав над ним якийсь час, наче над рідним.

Відтак вийшов нагору. Був тоді душний літній вечір, небо блідо світилося вгорі, і пливло там кілька майже розлізлих хмар. Я упрів, поки підіймався під гору: повітря було застигле й гаряче, і я задихався. Вгорі я довго перепочивав: піт тік мені по скронях, а волосся змокріло. Захід неба було затягнуто каламутною плівкою — саме так збиваються і громадяться дощові хмари.

Я пішов до воріт і здалеку побачив Святошу, який плів та й плів кошики. Все обличчя його теж було залите потом.

— Ваш приятель і брат, — сказав я тихо, — тільки що спочив!

— Га! — вражено повернувся до мене Святоша.

— Ваш приятель і брат, — голосніше промовив я, — тільки що спочив!

Він подивився на мене темним нетямкуватим поглядом, а тоді оголив темні, попсовані зуби.

— Це значить, брате Семене, — сказав радісно, — що я вже не маю з цим світом ніякісінького зв'язку.

Він схилив голову на плече, а на його вустах заграло щось схоже на усмішку. І я раптом позадкував від нього: мертве обличчя перед собою побачив, жовте й нерушне. На ньому просихав піт, а знерухомілі очі дивилися як скляні.