Енейда (Энеида)   ::   Котляревський Іван Петрович

Вкруг неїполом’я палало,

Покійниці не видно стало,

Пішов од неї дим і чад! —

Енея так вона любила,

Що аж сама себе спалила,

Послала душу к чорту в ад.



Частина друга

[1] Еней, попливши синім морем,

На Карфагену оглядавсь;

Боровсь з своїм, сердега, горем,

Слізьми, бідняжка, обливавсь.

Хоть од Дідони плив поспішно,

Та плакав гірко, неутішно.

Почувши ж, що в огні спеклась,

Сказав: «Нехай їй вічне царство,

Мені же довголітнє панство,

І щоб друга вдова найшлась!»

[2] Як ось і море стало грати,

Великі хвилі піднялись,

І вітри зачали бурхати,

Аж човни на морі тряслись.

Водою чортзна-як крутило,

Що трохи всіх не потопило,

Вертілись човни, мов дурні.

Троянці з страху задрижали,

І що робити, всі не знали,

Стояли мовчки всі смутні.

[3] Один з троянської ватаги,

По їх він звався Палінур;

Сей більше мав других одваги,

Сміленький був і балагур;

Що наперед сей схаменувся

І до Нептуна окликнувся:

«А що ти робиш, пан Нептун!

Чи се і ти пустивсь в ледащо,

Що хочеш нас звести нінащо?

Хіба півкопи і забув?»

[4] А далі після сеї мови

Троянцям він так всім сказав:

«Бувайте, братця, ви здорові!

Оце Нептун замудровав.