Енейда (Энеида)   ::   Котляревський Іван Петрович

[102] Еней уздрів свою Дідону,

Ошмалену, мов головня,

Якраз по нашому закону

Пред нею шапочку ізняв:

«Здорова! – глянь… де ти взялася?

І ти, сердешна, приплелася

Із Карфагена аж сюда?

Якого біса ти спеклася,

Хіба на світі нажилася?

Чорт мав тобі десь і стида.

[103] Така смачная молодиця,

І глянь! умерла залюбки…

Рум’яна, повна, білолиця,

Хто гляне, то лизне губки;

Тепер з тебе яка утіха?

Ніхто не гляне і для сміха,

Навік тепер пропала ти!

Я, далебі, в тім не виною,

Що так роз’їхався з тобою,

Мені приказано втекти.

[104] Тепер же, коли хоч, злигаймось

І нумо жить так, як жили,

Тут закурім, заженихаймось,

Не розлучаймось ніколи;

Ходи, тебе я помилую,

Прижму до серця – поцілую…»

Йому ж Дідона наодріз

Сказала: «К чорту убирайся,

На мене більш не женихайся…

Не лізь! Бо розіб’ю і ніс!»

[105] Сказавши, чортзна-де пропала,

Еней не знав, що і робить,

Коли б яга не закричала,

Що довго годі говорить,

То, може б, там і застоявся

І, може, той пори дождався,

Щоб хто і ребра полічив:

Щоб з вдовами не женихався,

Над мертвими не наглумлявся,

Жінок любов’ю не морив.

[106] Еней з Сівіллою попхався

В пекельную подалі глуш;

Як на дорозі повстрічався

З громадою знакомих душ.