Варфоломиэва нич   ::   Гримич Марина

У неділю вранці Павло Іванович сів біля вікна і став спостерігати за тим, як спокійно ідуть по вулиці люди, не підозрюючи, що сьогодні – доленосний день. Для тих перехожих він – звичайнісінький день. Доленосний він для нього, Павла Печеніга і, незалежно від результатів виборів, для історії, хай малої, але історії. Ці люди зайдуть між своїми справами до виборчої дільниці і проголосують, як їм на душу ляже. А потім вийдуть і забудуть. Забудуть, що зробили особисто для нього, Павла Івановича Печеніга. І що зробили для малої історії. Ця їхня дія – просто краплина в морі. Але ось так, по краплині твориться історія.

Павло Іванович дивився у вікно і думав: чи уявляв він коли-небудь, що одного дня тисячі людей організовано змінять його долю. І він відчував особисту вдячність кожній людині за те, що вона просто прийшла на дільницю і проголосувала.

До речі, що спонукає людину, звичайну людину, приходити на виборчу дільницю і голосувати? Людину, яка розуміє, що її маленький голос у принципі нічого не змінить ні в загальних результатах виборів, ані в державі загалом. Але вона усе-таки йде. Тільки не треба високих слів про громадянський обов'язок. Людиною керує щось інше. Це «щось інше» і досі ще не вивчене спеціалістами з масової психології.

Після обіду до Павла Івановича прийшов Варфоломійович: у костюмі, краватці, підстрижений, поголений… Павло Іванович зібрався за тією самою схемою: поголився, попросив Ідею Іванівну підстригти його, вдягся в костюм, білу сорочку і краватку.

Обидва чоловіки вирушили до окружної виборчої комісії.