Постукай у моэ викно (на украинском языке)   ::   Костецкий Анатолий

Мама каже: я зовсiм очманiв од своїх звiрiв, тiльки про них iчитаю, а про пiдручники геть забув. Навiть ховає мої улюбленi книжки. Але за мене вступається тато. Вiн зоолог, вивчає птахiв i звiрiв i книжки менi сам купує. "Хай читає, - каже тато. - Це ти просто заздриш, що вiн обрав мiй шлях, а не твiй". Тут мама, звiсно, не стримується - їй, по-моєму, справдi прикро - i починається...

Тодi я вмикаю телевiзор i сiдаю перед екраном. Це вiдразу припиняє суперечку. "Ось, - киває на мене тато, - результат твоєї системи. Хай краще телевiзором очi псує, нiж читає хорошу книгу!" Телевiзор найболючiша мамина проблема. Вона одразу вiддає менi книжку й вимикає телевiзор.

По правдi, так я й сам не дуже люблю його: що там хорошого? Хiба "У свiтi тварин" або "Клуб кiноподорожей". Ну, ще мультики - i все! Та й дивитися нецiкаво: екран маленький. Все чорно-бiле, навiть губи у дикторки - чорнi, а не червонi! От у Славка телевiзор кольоровий, я футбол дивлюсь у нього. Так що вам сказати? Теж не дуже. Хiба ж то колiр? Iнша рiч - кiно...

Ну ось, будь ласка! Знов мої думки не туди побiгли. А менi вчити треба!

О, що це? Наче в шибку стукають? Мабуть, здалося. Так, здалося. До нас не постукаєш: ми живемо аж на восьмому поверсi!

Ех i красота в нашому вiкнi! Весь правий берег Днiпра - мов на долонi: Палац пiонерiв, лавра, пам'ятник. Невiдомому солдату. А восени, коли дерева колiр мiняють, здається, нiби хтось Київ пофарбував. А кажуть: "Русанiвка - не дуже... " Так тiтка мамина каже. Вона сама на Печерську живе.