Энеида   ::   Котляревский Иван Петрович

О пуцьверинку Купідоне!

Любуйся, як Дідона стогне…

Щоб ти маленьким був пропав!

Познайте, молодиці гожі,

З Енеєм бахурі всі схожі,

Щоб враг зрадливих всіх побрав!»

Так бідна з горя говорила

Дідона, жизнь свою кляла;

І Ганна, що їй ні робила,

Ніякой ради не дала.

Сама з царицей горювала,

І сльози рукавом втирала,

І хлипала собі в кулак.

Потім Дідона мов унишкла,

Звеліла, щоб і Гандзя вийшла,

Щоб їй насумуватись всмак.

Довгенько так посумувавши,

Пішла в будинки на постіль;

Подумавши там, погадавши,

Проворно скочила на піл.

І, взявши з запічка кресало

І клоччя в пазуху чимало,

Тихенько вийшла на город.

Ночною се було добою

І самой тихою порою.

Як спав хрещений ввесь народ.

Стояв у неї на городі

В кострі на зиму очерет;

Хоть се не по царській породі,

Та де ж взять дров, коли все степ;

В кострі був зложений сухенький,

Як порох був уже палкенький,

Його й держали на підпал.

Під ним вона огонь кресала,

І в клоччі гарно розмахала,

І розвела пожар чимал.

Кругом костер той запаливши,

Зо всей одежі роздяглась,

В огонь лахміття все зложивши,

Сама в огні тім простяглась.

Вкруг неї полум'я палало,

Покійниці не видно стало,

Пішов од неї дим і чад!

Енея так вона любила,

Що аж сама себе спалила,

Послала душу к чорту в ад.