Зачарована Десна   ::   Довженко Олександр Петрович

Сей слiд тютюновий висiтиме ще колись в моїх картинах про рiдну землю, де складе мiй предок востаннє всi свої мозолi поверх бiлої сорочки пiд яблунею серед яблук i груш, i морква житиме в картинах, i грiх, i бабинi прокляття, а тим часом iду я, засмучений хлопчик, до старого коваля спокутувати перший грiх.

 - Здрастуйте, дiду! - сказав я, знявши обома руками шапку, i швидко пiшов далi.

 Одповiдi не було. Дiд мене не помiтив.

 "Мабуть, не почув,- подумав я.- Треба вернутись назад i сказати ще раз, голоснiше".

 - Здрастуйте, дiду! - промовив я ще раз тремтячим голосом, скинувши оту важку шапку, i став прислухатись, чи не скаже дiд Захарко чого, чи не одпуститься менi хоч трохи грiхiв. Але дiд не подавав голосу. Що його робить? Куди податись?

 Я вийшов з провулка на вулицю в надiї, що таки зустрiну когось, кого б мiг вшанувати. Та вулиця булаЦ порожня. Навiть Масiй i той кудись щез. У мене защемiло в горлi, а тут ще шия почала болiти од шапки. Я постояв трохи i пiшов ще раз до дiда творить добрi дiла.

 - Дiду, здрастуйте! - сказав я йому, спинившись.

 - Та йди ти пiд три чорти! Не дратуй мене, крутишся тут, нечистий вас носить! - розгнiвався дiд.

 Почувши отакi слова, я з переляку аж пiдскочив. Страждання мої були безмiрнi. В тяжкому розпачi, забувши вмить про порятунок грiшної душi, прудко дременув додому. Проскочивши тихенько через двiр у клуню, знову лiг у човнi на дiдове хутро й подумав:

 "I нащо я народився на свiт? Не треба було родитися.- Потiм вирiшив: - Засну. Засну i виросту у снi. Дiд казав, що я увi снi росту".