Зачарована Десна   ::   Довженко Олександр Петрович

Пахнув дiд теплою землею i трохи млином. Вiн був письменний по-церковному i в недiлю любив урочисто читати псалтир. Нi дiд, нi ми не розумiли прочитаного, i це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу.

 Мати ненавидiла дiда i вважала його за чорнокнижника. Ми не вiрили матерi i захищали дiда од її нападiв, бо псалтир всерединi був не чорний, а бiлий, а товста шкiряна палiтурка - коричнева, як гречаний мед чи стара халява. Зрештою, мати крадькома таки знищила псалтир. Вона спалила його в печi по одному листочку, боячись палити зразу весь, щоб вiн часом не вибухнув i не рознiс печi.

 Любив дiд гарну бесiду й добре слово. Часом по дорозi на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, вiн довго стояв посеред шляху i, махаючи пужалном, гукав услiд подорожньому:

 - Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нiкуди ж не звертайте!.. Добра людина поїхала, дай їй бог здоров'я,- зiтхав вiн лагiдно, коли подорожнiй нарештi зникав у кущах.

 - А хто вона, дiду, людина ота? Звiдки вона?

 - А бог її знає, хiба я знаю... Ну, чого стоїш як укопаний? - звертався дiд до коня, сiдаючи на воза.- Но, трогай-бо, ну...

 Вiн був наш добрий дух лугу i риби. Гриби й ягоди збирав вiн у лiсi краще за нас усiх i розмовляв з кiньми, з телятами, з травами, з старою грушею i дубом - з усiм живим, що росло i рухалось навколо.