Легенди Львова   ::   Винничук Юрий

Матко свята! Не повірите! Лиця в неї не було. Ні вочей, ні носа, ні вуст – ну ніц!

Я подумав, жи здурію. Закляк на місци. А та потвора помахала мені білою як папір ручкою і в браму цвинтарну звернула.

Стою я так якусь хвилю і чую, як зуби клацають. Коли дивлюсь, їде бричка. А на бричці фірман в капелюсі звісив голову і куняє. Я до нього:

– Слухайте, прошу пана, яке чудо я бачив! Кобіта без лиця! Ні вочей, ні носа, ні писка, ні вух – ніц нема!

– Шо ви таке вповідаєте! – каже той візник і підводить голову. Матко свята! Глянув я на него і вклєк. Хлоп не мав лиця. Ні вочей, ні носа, ні писка. Бричка звернула в ту саму браму, а я з півгодини стояв, як вкопаний.

ПОСВАРЕНІ СУСІДИ



Раз то було в суботу. Шнурую си пізно ввечері до хати попри цвинтар такво свищу фай-дулі-фай, бом-си випив і маю гумор. Коли дивлюсі – при брамі сидить якась мара. Ближче підходжу – та хіба би дідок.

– Панунцю – каже, – чи не занесли б ви мене до гробівця?

– До якого ще гробівця?

. А я вам покажу, лиш візьміть на руки.

Взяв я того дзядзя на руки, а воно легунє як пірко, та й несу. Він іно лиш керує – ліво, право, просто. Я ніц не кажу, бо часом тра й добрі речі робити, не тіко то кому в писок дати. Аж ту каже:

– Гов! То є той гробівец. Запукай в двери.

– Чекайте, – кажу, – чого би я мав пукати до чужого гробівця? Та же то не хата.

– Пукай і не переч. Тогді дістанеш нагороду.

– А, то вже єнша пара ґальош.