Легенди Львова   ::   Винничук Юрий

– І ти через цюю крашанку зажурився?

– Знав би ти, що воно за крашанка! – зітхнув кум. – Малювала її моя бояриня. А боярин оце послав мене, щоб я заніс королю. От я несу, несу, коли звідки-незвідки дітлашня висипала та й на мене. Я спіткнувся… і ось… сам бачиш…

– Куди ж ти намірився?

– А світ за очі. Що я поясню бояринові? Він у мене знаєш який? Так у пику й затопить, не дивлячись, що неділя свята.

– Е, куме, не журися. Ходімо разом до короля, може, що вигадаємо. Прийшли вони до замку і Олелько сказав:

– Давай мені свою крашанку, а сам отут почекай.

Узяв він згорток і поніс його обережненько, високо ноги піднімаючи та калюжі обходячи, а як на сходи ступив, то уже так ішов, як той бузьок по болоті.

Сторожа на дверях витріщилася й не могла ніяк второпати, що це Олелько викомарює.

– Гей, Олельку! Що несеш за скарб?

– А таки скарб, таки скарб, братчику. Несу для короля крашанку від боярина.

– Певно, неабияка, крашанка!

– Не те слово! Не крашанка, а чудо!

– Ну, то, певно, дістанеш за неї віддарунок, еге?

– Певно, щось дістану. Але тут сторожа галябарди схрестила.

– Мусиш, Олельку, зачекати. Королівська родина ще снідати не скінчили і нікого чужого бачити не бажають.

– Хіба я чужий? – здивувався Олелько. – Та я, можна сказати, найрідніша людина для короля. От побачите, що він вам ще по золотому дасть за те, що впустили.

– А ти нам що даш?

– А вам я віддам те, чим мене король нагородить.