JК
Легенди Львова :: Винничук Юрий
Страница: 95 из 259Учора ще був 1828, а нині… Невже русалки так жорстоко його покарали?
Мартина наздогнав якийсь дід, що гнав корову з паші.
– Слава Йсу, – привітався Мартин. – Чи не скажете, де є хата Мартина Біляка?
– Мартина? Якого Мартина? – дід почіхав потилицю, подумав і відказав: – Ні, не знаю… Нема на Голоскові такого
– Він десь тут при дорозі мав жити, – не здавався Мартин.
– При дорозі? А-а, то може…але де, того вже давно на світі нема… Як ви кажете – Біляк?… Щось я згадую, але то було дуже давно…
– А що було?
– Та був пропав у нас один чоловік… Років із п'ятдесят тому… Я ще дитиною був… Кажуть, втопився. Але ви, певно, не за нього питаєте?
Мартин ураз посірів на обличчі, а волосся почало вкриватись сивиною. Стало на душі якось так тяжко, мовби на груди хтось брилу поклав.
– Що є з вами? – здивувався дід.
– Ой, діду, не повірите, коли скажу…
І з кожним словом відчував, як стає йому ще важче і важче, сила якась невідома пригинає його до землі, кості похрускують, хребет вгинається дугою…
– Та вам зовсім зле! – скрикнув дід. – Побіжу когось покличу…
– Не треба нікого кликати… Зле мені, але мушу вам сказати, хто я. Я є той самий Мартин Біляк, що пропав п'ятдесят літ тому. Але я не втопився. Був У полоні в русалок. Так вони мені відплатили за те, що скосив їм берег.
По тих словах зовсім посивів, обличчя вкрили зморшки, а тіло зсохлося і виглядало так що тепер Мартин виглядав старезним дідом.
Мартина наздогнав якийсь дід, що гнав корову з паші.
– Слава Йсу, – привітався Мартин. – Чи не скажете, де є хата Мартина Біляка?
– Мартина? Якого Мартина? – дід почіхав потилицю, подумав і відказав: – Ні, не знаю… Нема на Голоскові такого
– Він десь тут при дорозі мав жити, – не здавався Мартин.
– При дорозі? А-а, то може…але де, того вже давно на світі нема… Як ви кажете – Біляк?… Щось я згадую, але то було дуже давно…
– А що було?
– Та був пропав у нас один чоловік… Років із п'ятдесят тому… Я ще дитиною був… Кажуть, втопився. Але ви, певно, не за нього питаєте?
Мартин ураз посірів на обличчі, а волосся почало вкриватись сивиною. Стало на душі якось так тяжко, мовби на груди хтось брилу поклав.
– Що є з вами? – здивувався дід.
– Ой, діду, не повірите, коли скажу…
І з кожним словом відчував, як стає йому ще важче і важче, сила якась невідома пригинає його до землі, кості похрускують, хребет вгинається дугою…
– Та вам зовсім зле! – скрикнув дід. – Побіжу когось покличу…
– Не треба нікого кликати… Зле мені, але мушу вам сказати, хто я. Я є той самий Мартин Біляк, що пропав п'ятдесят літ тому. Але я не втопився. Був У полоні в русалок. Так вони мені відплатили за те, що скосив їм берег.
По тих словах зовсім посивів, обличчя вкрили зморшки, а тіло зсохлося і виглядало так що тепер Мартин виглядав старезним дідом.