Нови пригоди самоходика   ::   Ненацький Збігнєв

Коли я спинив машину, він одразуж витяг із неї свого величезного мішка і так заквапився до озера, що я подумав: «Навіть не попрощається зі мною».

Та раптом він наче згадав про мене.

— Стривайте хвилинку, — промовив до мене. Став навколішки перед своїм бездонним мішком, розв'язав мотузку і застромив руку всередину.

Довгенько порпався, аж нарешті видобув щось схоже на довгу сопілку чи дудку.

— Спраглого ви напоїли, знеможеного підвезли, — промовив він, наче виголошував якесь заклинання. — Якщо коли-небудь ви потрапите на озері в якусь халепу, будь ласка, подміть у цей ріг. Коли я буду поблизу, то прийду вам на допомогу.

Він тицьнув мені в руки свою дудку чи сопілку, лукаво підморгнув до мене правим оком, потім завдав собі на плече важкий мішок і легкою ходою, наче нічого не ніс, почав спускатися до озера.

Я поїхав далі, спантеличений, з повною головою тривожних думок.

Хто цей чоловік? Що він шукає біля Озерища? Чи тільки самотності й спокою? Навіщо він дав мені свою дудку? А може, це й є отой таємничий Капітан Немо?

Ліс скінчився, дорога вибігала в поле. Понад берегом озера прослалася зелена лука, а проїхавши кілометр, я побачив червоні цегляні стіни першої хати якогось села.

Не довго думаючи, я звернув. Пастушок біля невеличкої череди корів аж скрикнув з подиву, коли мій самохід попрямував просто до води. Стрибок — і я вже плив спокійним водяним плесом.

Це було, мабуть, найширше місце озера.