Нови пригоди самоходика   ::   Ненацький Збігнєв

— Я побачив, що ви сіли на мілину, і прибув запитати, чи не можу вам допомогти.

Молода жінка приязно всміхнулася мені й заперечливо похитала білою головою.

— Мій наречений і його приятель подалися вплав до берега, а потім по суші повинні піти до села Помелін попросити, щоб нам стягли яхту на глибину. А я вже десь бачила вас, еге ж?

— У закусочній біля переправи, — сказав я.

— Ох, так, звичайно, — і вона всміхнулася ще променистіше, як давньому знайомому. Потім простягла мені руку.

— Едіта, — відрекомендувалась вона.

— Томаш, — я потис руку з нігтями, як у найгрізнішого хижака.

— Будь ласка, підніміться на палубу. Минуло вже дві години, як мене покинули зовсім саму. Я не маю до кого слова промовити й страшенно нудьгую. Закурите? — вона простягла мені коробку сигарет.

Я перескочив на палубу яхти, і ми закурили.

— Як це ви сіли на мілину? — почав я розмову.

— Все через те кляте пиво, що ми купили в закусочній. Вацек, мій наречений, і Януш, його приятель, пили й пили те пиво. А мені звеліли вести яхту. Ну, ви вже здогадуєтесь? Я й посадила яхту на мілину, — чарівно всміхнулася вона. Та за мить суворо насупила брови. — Але це їхня провина. Навіщо вони звеліли мені вести яхту? Пили оте пиво й сварилися між собою.

Мене не цікавили подробиці життя на яхті, тому я змінив тему.

— А пан Вацек спіймав багато риби? Вона засміялася.

— Ще жодної. Взагалі навіть не бралися ловити.