Острив злочинцив   ::   Ненацький Збігнєв

На під'їзді до містечка Гертель уповільнив швидкість, а я відразу змінив далеке світло на близьке, бо не хотів, аби він побачив, що хтось женеться за ним од Цехоцінка.

Антонінів ми проминули.

— Я гадала, що він прямує до нашого лісу, — сказала Ганка.

За містом чорний лімузин поїхав швидше. Я дав йому далеко відійти й аж тоді почав його доганяти.

— Сто тридцять… сто сорок… — шепотіла Ганка.

Нараз я уповільнив швидкість і вимкнув фари, залишивши тільки підфарники. Я хотів, аби Гертель упевнився, що машина, яка їхала за ним, не витримала такого темпу і плентається десь далеко позаду. Та раптом Гертелева машина звернула на путівець.

— Я знаю, — прошепотіла Ганка, — цією дорогою можна доїхати до лісу. Тільки з іншого боку.

Ми проминули невелике село, далі йшли будівлі цукроварні, а за ними починався ліс — високий, густий, розлогий.

Це був той самий ліс, що тягся до Вісли, аж туди, де стала табором антропологічна експедиція.

Дорога через ліс мала силу-силенну гострих закрутів. Червоні вогники Гертелевої машини раз у раз зникали мені з очей, а я не міг їхати ближче, аби в Гертеля не виникла підозра, що хтось за ним женеться. Нараз вогники зовсім зникли, і я їх більше не побачив. Ми їхали, їхали, а червоні вогники не спалахували.

— Втік! Слово честі, втік! — розпачливо мовила Ганка.

— Напевне, він заїхав на бічну стежку і вимкнув світло. А ми, не помітивши, проскочили його.

— Чи він зробив це навмисне?

Не знаю.