Острив злочинцив   ::   Ненацький Збігнєв

Мабуть, він увесь час бачив у своєму дзеркальці світло наших фар і кінець кінцем догадався, що за ним стежать. У кожному разі цей випадок свідчить, що в Гертеля нечисте сумління. Інакше його не стурбувало б, що за ним їде машина, правда?

Ми просунулися ще з кілька десятків метрів, і я нараз упізнав добре знайоме мені місце. Дорога скінчилася, далі був пісок і положистий з'їзд до Вісли.

Я завернув у ліс і спинив машину обіч дороги. Вимкнув мотор і світло. Ми вийшли з машини.

— Добре пошив нас у дурні! — зітхала Ганка.

А я не брав близько до серця витівки добродія з борідкою. Адже ми знали тепер, як його звати і що він мешкає в Цехоцінку в пансіонаті Орбіса.

— Сідайте, будь ласка, — запросив я Ганку, сів біля неї на невеличкому горбку, порослому травою, й запалив цигарку.

Була вже десята вечора. В лісі панувала тиша. Якось надзвичайно приємно отак сидіти й дослухатися лісової тиші, що то тільки видається тишею, але саме через те й приємно її слухати.

Минулої ночі йшов дощ, день був жаркий, волога випарувалась, і ліс сповнила легка мла. Від неї темрява ставала ще чорніша, хоч поміж верховіттям дерев проглядало чисте небо.

Зійшов місяць, і враз у лісі пояснішало, побіліло. Марно ми сподівалися, що чорний лімузин нарешті проїде повз нас. Жодна машина не освітила фарами дороги, і довгий час ліс здавався взагалі безлюдний. Нараз ми почули кроки — дорогою пройшло троє людей, тихенько брязкаючи якимсь залізяччям.