JК
Острив злочинцив :: Ненацький Збігнєв
Страница: 143 из 239На невеличкому подвір'ї стояла ще повітка, обіч неї — собача буда. На грубому ланцюгу, як скажений, шарпався й гавкав здоровенний пес.
На дверях будинку висів замок.
— Нема його вдома, — сказала Ганка.
Пес і далі шарпався з ланцюга й голосно гавкав. На цей гавкіт з сусіднього подвір'я вийшла жінка й швиденько підійшла до нас.
— Скалбани нема вдома, — мовила вона, пильно оглядаючи нас. — Від учора нема. Голодний пес так вив, що сьогодні вранці я пожаліла його й нагодувала.
— Чи не казав Скалбана, куди піде й коли повернеться? — спитав я.
— Нічого не казав. Коли ж би я знала, що десь піде, то я б нагодувала собаку. Він завжди мене попереджав, коли кудись вибирався, ще було й попросить не забути за собаку.
— Його човна не видно на березі, — втрутилася в розмову Ганка.
— Отож він і подався кудись човном. Тільки дивно, що нічого мені не сказав.
Ми повернулися до «сама» і поїхали назад. Попрощавшись з Ганкою, я подався до табору.
З усіх антропологів на півострові був тільки пан Опал-ко, який кінчав відтворювати обличчя за черепом, що його знайшли лучники. Мені цікаво було глянути на цю роботу, тож я спустився до табору антропологів і сів на піску біля пана Опалка. Голова була вже готова. Дуже бліде від гіпсу, пласке, монгольське лице, широкий ніс і очі, що глибоко сиділи в очних ямках, як у Скалбани, — все неприємно вражало.
На дверях будинку висів замок.
— Нема його вдома, — сказала Ганка.
Пес і далі шарпався з ланцюга й голосно гавкав. На цей гавкіт з сусіднього подвір'я вийшла жінка й швиденько підійшла до нас.
— Скалбани нема вдома, — мовила вона, пильно оглядаючи нас. — Від учора нема. Голодний пес так вив, що сьогодні вранці я пожаліла його й нагодувала.
— Чи не казав Скалбана, куди піде й коли повернеться? — спитав я.
— Нічого не казав. Коли ж би я знала, що десь піде, то я б нагодувала собаку. Він завжди мене попереджав, коли кудись вибирався, ще було й попросить не забути за собаку.
— Його човна не видно на березі, — втрутилася в розмову Ганка.
— Отож він і подався кудись човном. Тільки дивно, що нічого мені не сказав.
Ми повернулися до «сама» і поїхали назад. Попрощавшись з Ганкою, я подався до табору.
З усіх антропологів на півострові був тільки пан Опал-ко, який кінчав відтворювати обличчя за черепом, що його знайшли лучники. Мені цікаво було глянути на цю роботу, тож я спустився до табору антропологів і сів на піску біля пана Опалка. Голова була вже готова. Дуже бліде від гіпсу, пласке, монгольське лице, широкий ніс і очі, що глибоко сиділи в очних ямках, як у Скалбани, — все неприємно вражало.