Острив злочинцив   ::   Ненацький Збігнєв

«Офіцерові міліції, — спало мені на думку, — я порадив поговорити з тією плетухою Пілярчиковою. А чого ж я сам не зробив цього?»

Я хутчій завів машину і помчав до містечка. Дорогою «сам» почав пирхати, кашляти. «Еге, мабуть, карбюратор забило», — злякався я, та за мить мотор знову працював рівно й спокійно.

Крамничка пані Пілярчикової була ще відчинена.

— Чи є пиво? — спитав я.

— Немає, — пробурмотіла жінка.

— А дерев'яні мундштуки можна купити?

— Звісно, — кивнула вона й неохоче підсунула мені коробку.

— Ви гніваєтеся на мене, що я не взявся з вами шукати колекції дідича Дуніна? — лагідно спитав я. — Але ж я справді не шукаю тих скарбів.

— Однак план ви маєте, — докірливо зауважила Пілярчикова.

— Маю. Тільки він нічого не вартий. На ньому зазначено все, крім місця, де сховано колекції. Зрештою, ви самі знаєте, що дідичеві скарби хтось уже переніс до іншого місця. Шкода гаяти час.

Пані Пілярчикова склала руки на товстому животі й зневажливо глянула на мене.

— Ви не вірили мені, коли я казала, що знаю того чоловіка. Думали, що я несповна розуму. І що ж виявилося? Той чоловік направду був у нашому містечку торік восени. Тут, у моїй крамниці, пив пиво. Міліціонери з повітової комендатури показували багатьом його фотокартку, і дехто підтвердив, що він був у нашому містечку.