Балада для Кривой Варги   ::   Соколян Марина

Я просто не така як вона. Мені бракує чогось, чогось найголовнішого. Аманта виходила на сцену — і все завмирало. Вона робила з глядачами все, що заманеться, а вони любили її. А я — ще й досі боюсь їх. Глядач дуже добре відчуває страх, як хижак — запах крові. А відчувши, він буде, як хижак, безжальним. Аманта якось вміла приборкувати цього норовливого звіра, і, здається, саме це забезпечило їй усіх. Це, а не її феноменальний голос чи виключна привабливість… Я зрозуміла це надто пізно…

Цей провінційний театр іще борсається. Але він приречений. Так само як і я. Ми не зуміли виконати призначене, ми не змогли дати глядачеві належного харчу — кривавого кусня наших душ. Йому це вже не потрібно.

…Ти ідеш, мій друже

Як прийшов, байдуже.

Наша гра яскрава

Не любов — вистава…

***



Автобус, схоже, сконав. Остаточно.

Водій, ще трохи покопирсавшись в його непорушному тілі, впевнився в незворотності діагнозу, прихопив якісь лахи і рушив геть. Лада ще деякий час чекала, що він повернеться з допомогою, але намарне. Довелось вийти і спробувати дістатись Ясеніва власними силами.

Як з’ясувалося, автобус зупинився посеред ніде. Таке ніде трапляється лише в снах над ранок, коли тканина сновидіння витончується і розумієш, що навколо — лише порожнеча, яка передує пробудженню… Дорогу і околиці заслала стіна густого сивого туману, і здавалося, лише крок — і можна пірнути в задушливий первісний морок.