Дивчатка   ::   Забужко Оксана

есково-пісних, пласких, і безформних, і безрозмірних віком англійок Мопассана, що ним Дарка натоді вже потай запихалася) ставить Ленцю в куток: вчителі, тобто вчительки (аз мужчин один лиш фізкультурник у них, здається, й був?…), так ось, учительки її чогось рішуче недолюблювали, і чого б то? — і Ленця стоїть там у своїй куценькій формі, на виду в цілого класу, злегка розгойдуючись на золотих оленячих ногах, і Маринка Вайсберг шепоче до Дарки — а правда, в Лєнки ноги красиві? Дарка кривиться: це тема не до обговорення, а Маринка далі своєї: довгі, мовляв, — мої аж на дванадцять сантиметрів коротші, ми з нею мірялися, знаєш, як треба міряти? от звідси, від бедра, — удар виявляється таким сильним, що Дарка несамохіть розтуляє рота для вдиху, а тоді під грудьми повільним вогнем розтікається опік: ще вчора вони з Ленцею допізна сиділи над озером у парку, спершу годували лебедів із Ленчиними шиями, а коли лебеді попливли спати, дивились на захід сонця, на гостро, скалчасто палаючу кармазинову доріжку на воді — розширеними, як од жаху, Ленчиними очима: стільки краси — казала Ленця, її тонкі, такі тонкі, аж здавались підсиненими, повіки метеликово здригалися, — стільки в світі краси, як це все вмістити?… Знаєш, Дар, я часом до ранку не можу заснути, все думаю — голова йде обертом, як од висоти: як же це все вмістити, коли світ такий величезний?… І знаєш, — повіки завмирали, разом із серцем у Дарчиних грудях, над мулатськи-вивернутою, як для поцілунку, горішньою губкою знати було росяні бісеринки: наслідок невидимої оку внутрішньої надсади, — знаєш, Дар, мені здається, зі мною от-от має трапитися щось дуже прекрасне або дуже страшне, щось таке, таке, — на пальцях, що стискали край лавочки, проступали білі плями суглобів, — від чого я нарешті зумію все вмістити, охопити, розумієш?… Дарка дрібно-дрібно тремтіла всередині — не од холоду, бо щокам і губам було гаряче, а од відчуття, наче в долонях у неї ворушиться метелик, з дитинства ж бо кожен знає, що коли метеликові обдути з крилець всенький пилок, він неодмінно помре: нікого в житті — ні до того, ні після — їй так звірино-болісно не праглось захистити, ні перед ким вона не відчувала такого обмираючого, до повного отерпу кінцівок і нутра, захвату, як тоді перед Ленцею, всі пізніші зв'язки були тільки сколками, відблисками з цього почуття, як оті лелітки кармазинового вогню на воді (тро-о-ошки щось подібне в коханні з мужчиною, коли, роз'єднавшись, розпавшись тілами, по якійсь хвилі знову ненаситно-стражденно тягнешся до нього, бо не знаєш, що ще можна зробити з цією нерозчинною, як стіна, плоттю, окрім як повторно прийняти в себе, бо нема способу злитись назавше і всім єством — так, щоб уже не роз'єднуватись, — але то грубіше, примітивніше, взага