Дивчатка   ::   Забужко Оксана

�ужче стискаючи руками худеньке тільце: гострі, мов крильця, лопатки, поздовжня клавіатура випнутих хребців під шорсткою форменою тканиною, мов спалахом, навернули на гадку найперше потрясіння живим, либонь, десь із третього року життя: в кошику, на дні, — манюнє, пухнасте біленьке кроленятко, над яким заніміла була в безруху, мов заворожена, не в змозі ані відступитись, ні одвести погляду, доки хтось із дорослих не спитав згори: «ІЦо, хочеш узяти собі?» — до тієї миті вона лиш намагалась якось упоратися з відкриттям, що таке чудо живе і рухається, і ось прийшла пряма підказка, що з цим відкриттям робити: чудо можна було мати (в два роки, в цьому найчеснішому людському віці, «мати» означає тільки одне — від повноти почуттів укласти до рота і, бажано, проковтнути, як це чинилося з пелюстками найгарніших квітів на клумбі в дворі: відскубувалося й жувалося, гіркий смак і зеленкувата, при відпльовуванні, слина, причім із роками такий первісний смисл аніскілечки не міняється, хіба що затуманюється), — треба прожити вік, щоб зрозуміти, що колись давно дорослі тебе одурили, — що насправді нічого живого: ні квітки, ні кроленяти, ні людини, ні країни, — мати якраз і не можна: їх можна тільки знищити, тим єдиним ствердивши фактпосідання.

***



…І ще тут, — казала Ленця, але то було вже іншого разу, в неї вдома, перед великим, тьмяно полискуючим дзеркалом у темно-бурій різьбленій рамі, — вона першою розщіпнула сукенку на грудях, оголивши дві атласисті бретельки на кубістично-кістлявому, із самих різко випнутих горизонталей змонтованому плечі, — вона давно вже носила ліфчик, Дарка бачила, коли вони перевдягались перед фізкультурою, її добірну, білосніжну нейлонову білизну, де тільки діставали батьки? — але там, серед запаху звалених у кутку старих, шорстких на дотик мат і задавненого поту, була просто добірна білизна, а тут, коли Ленця, не зводячи з Дарки отих загіпнотизованих очисьок, майже чорних од розширеної на всю райдужку зіниці, зсунула з плеча бретельку — ніжний, перламутрово-рожевий вершечок груді випорснув із чашечки, як висолоплений язичок, і водночас Ленчині пальці, зашпортуючись у ґудзиках, мов питаючись дозволу, стали обережно розстібати кофтинку на Дарці, й вона вгледіла поруч із Ленчиним — свій, тільки темніший, червоніший, як вишнева кісточка, — їй зненацька прилила до голови вся кров, і зір потьмарився; Ленця легко-легко нахилилась над її грудьми, і Дарка відчула її мокрі, вбирущі вуста, і мурашки, що сипонули поза шкіру, і свій прискорений віддих, — і все зненацька попливло, а чи то сама вона, Дарка, пливла, зсувалася кудись у невідомість, у щось чадне й гаряче, щось недозволене й владно-притягальне, порівняно з чим уся її дотеперішня воля-до-влади, її