JК
Дивчатка :: Забужко Оксана
Страница: 21 из 48�ю, з криком: «Я нє магу, нє магу, нє магу!…», і Дарка, вхопивши обіруч і тулячи до себе цю рідну, теплу, пушисту голову (запах, як шерстка кошеняти…), цілим тілом дрижала од причетности до незглибимої тайни почування, — і ще од того, наскільки Ленця незбагненно тонша й духовно багатша натура (саме так Дарка написала в домашньому творі на тему «Моя подруга»: «Моя подруга набагато тонша й духовно багатша за мене натура», і надовго застрягла на цьому реченні з двома однокорінними, набагато-багатша: щось із двох належало викреслити, а нічого не викреслювалось), — взагалі, цілком неясно, дивується тепер Дарка, як вони в той рік примудрялися ще й учитися, де брали час?… А якщо точніше, то де брала час Ленця, яка, хоч і гірше од Дарки справувалася, все ж таки закінчувала кожну чверть без трійок, ба й переважно з п'ятірками, і не тільки зі співів чи фізкультури (хорошистка, що автоматично значить — хороша дівчинка, чи, як казав потім на батьківських зборах завуч, «дівчинка з заможної родини», бо такою вона й була, при розлучених батьках, що пестили її, мов змагаючись між собою наввипередки: стереосистема, французька білизна в дванадцять років…), — як її на все ставало?…
А вони ж іще й читали, і ще й як ненатло, також на повнусилу, — проживаючи прочитане як свою внутрішню подію, тут історичний час приишовся на них як улитий: були роки книжкового буму, полювання за дефіцитними московськими томами, оправними в новенький, пахучий коленкор барви темного бурштину — або пляшкової зелені, або новенького морського кітеля, і з незмінною офіцерською позолотою на погонах, пардон, на корінцях (і з того всього радше схожими на коробки з-під дорогого коньяку, з котрими, в ідеалі, й призначені були сусідувати на полицях югославських «стєнок», символізуючи культурне дозвілля при зрослому добробуті радянських людей), — і Дарка, чиїм батькам добробут дозволяв, у кращому разі, на ротапринтні копії, до того ж не завше й безпечні, позичала в Ленці тих кавторанґівськи-солідно виданих Ахматову й Мандельштама, і «Майстра і Маргариту» Ленця теж прочитала першою — переповівши Дарці перед тим, як позичити, майже дослівно перший розділ, аж до відрізаної трамваєм голови включно, — а вже останнього розділу Дарка так ніколи й не подужала запам'ятати: власне як дочитувала книжку, її викликано на допит, і тим скінчилося її дитинство.
А вони ж іще й читали, і ще й як ненатло, також на повнусилу, — проживаючи прочитане як свою внутрішню подію, тут історичний час приишовся на них як улитий: були роки книжкового буму, полювання за дефіцитними московськими томами, оправними в новенький, пахучий коленкор барви темного бурштину — або пляшкової зелені, або новенького морського кітеля, і з незмінною офіцерською позолотою на погонах, пардон, на корінцях (і з того всього радше схожими на коробки з-під дорогого коньяку, з котрими, в ідеалі, й призначені були сусідувати на полицях югославських «стєнок», символізуючи культурне дозвілля при зрослому добробуті радянських людей), — і Дарка, чиїм батькам добробут дозволяв, у кращому разі, на ротапринтні копії, до того ж не завше й безпечні, позичала в Ленці тих кавторанґівськи-солідно виданих Ахматову й Мандельштама, і «Майстра і Маргариту» Ленця теж прочитала першою — переповівши Дарці перед тим, як позичити, майже дослівно перший розділ, аж до відрізаної трамваєм голови включно, — а вже останнього розділу Дарка так ніколи й не подужала запам'ятати: власне як дочитувала книжку, її викликано на допит, і тим скінчилося її дитинство.