JК
Дивчатка :: Забужко Оксана
Страница: 35 из 48І всі наші домагання набути чим побільше — грошей, мужчин, вражень, дипломів, суконь, автомобілів, — тільки жалюгідні, смішні потуги наблизитися до плюс-нескінченности, додаючи до мізерної суми одиницю за одиницею. Треба б якось інакше до того братися, а як?…
***
Вони рахували при вході до ресторану, хто не прийде, на кого не чекати: Міша Хазін емігрував до Америки, давно, ще на початку вісімдесятих, Крайчин в Парижі на конференції, жінка сказала по телефону, Артемчук теж десь за кордоном, повезла дитину на лікування, щитовидка в малої, ну, і Солтис, вже ж, Солтиса вони пом'януть окремо, а годилось би, на добрий лад, і на цвинтар з'їздити, коли-небудь обов'язково треба буде вибратися (в цю хвилину кожен розчулено вірить, що коли-небудь вони обов'язково виберуться), — на Берківцях, та необгороджена ділянка, де лава за лавою, як стррройсь! — стовпчики з п'ятикутніми зірками, що всі в одну душу справно сповнили в Афганістані свій інтернаціональний обов язок, але, кажуть, уже дозволено ставити хрести?… Таке оглушливе першої миті відчуття — гурт незнайомих людей, незвично тихих (кожен, відай, тим самим відчуттям приголомшений), і сивіючих, атож, і лисіючих (мужчини), і дуже парадово вистроєних (жінки), і вже наступної хвилини зненацька, швидко-швидко, мов кінопроектор закрутився в зворотній бік, починають крізь них проступати двадцятилітньої давности дітвацькі постаті, аж поки два розведені в часі кадри — клац! — не зімкнуться, наклавшись на себе навзаєм, і тоді вихоплюються з уст цілком щирі вигуки: не змінились!.
***
Вони рахували при вході до ресторану, хто не прийде, на кого не чекати: Міша Хазін емігрував до Америки, давно, ще на початку вісімдесятих, Крайчин в Парижі на конференції, жінка сказала по телефону, Артемчук теж десь за кордоном, повезла дитину на лікування, щитовидка в малої, ну, і Солтис, вже ж, Солтиса вони пом'януть окремо, а годилось би, на добрий лад, і на цвинтар з'їздити, коли-небудь обов'язково треба буде вибратися (в цю хвилину кожен розчулено вірить, що коли-небудь вони обов'язково виберуться), — на Берківцях, та необгороджена ділянка, де лава за лавою, як стррройсь! — стовпчики з п'ятикутніми зірками, що всі в одну душу справно сповнили в Афганістані свій інтернаціональний обов язок, але, кажуть, уже дозволено ставити хрести?… Таке оглушливе першої миті відчуття — гурт незнайомих людей, незвично тихих (кожен, відай, тим самим відчуттям приголомшений), і сивіючих, атож, і лисіючих (мужчини), і дуже парадово вистроєних (жінки), і вже наступної хвилини зненацька, швидко-швидко, мов кінопроектор закрутився в зворотній бік, починають крізь них проступати двадцятилітньої давности дітвацькі постаті, аж поки два розведені в часі кадри — клац! — не зімкнуться, наклавшись на себе навзаєм, і тоді вихоплюються з уст цілком щирі вигуки: не змінились!.