Я, Милена   ::   Забужко Оксана

До цього вони обоє якось непомітно звикли — що телевізор помалу-малу зробився дієвим співучасником усіх їхніх балачок, ба навіть, незрідка, дорадником і суддею, і вже не вибухали сміхом, коли, приміром, під час суперечки, в котрій Мілена, роздратована нестак чоловіковими марними ревнощами, як тим, що от же ж, і вдома не дають розслабитись, вигукувала (все-таки підлещена), — мовляв, на фіга він їй здався, той італієць, якому, на думку чоловіка, вона цілий вечір робила очка на фуршеті, ще тільки італійця їй і бракувало, тут і без того ледве ноги б до ліжка дотягти, — саме в цю хвилину в телевізорі (тепер майже завжди в них увімкненому) виникав ошатний поставний добродій і розважливо казав: «Любий мій, сьогодні більшість італійських мужчин гомосексуалісти, так що на цьому все одно не заробиш», — по чім спірка вичахала, й вони починали цілуватися (інколи бічним зором завваживши, що на екрані роблять те саме, тільки вже лежачи). В більшості своїх завваг телевізор виявляв себе помітно цинічнішим за них обох — він преспокійно, як про щось самозрозуміле, пасталакав уголос про речі, до яких кожне зосібна призналося б перед другим хіба в нападі самоїдства, й це було вельми оздоровчо, вважали обоє, бо, зачувши таке з екрана, не потребуєш більше нітитися й прикидатися.