Я, Милена   ::   Забужко Оксана

А може, так і краще, важко ворухнулася сонна-пресонна думка (на сходах Мілені чомусь страшенно захотілося спати), — може, так і треба, адже та, друга Мілена (от вона вже й згоджувалась її признати — вперше назвавши своїм власним ім'ям) — та друга пішла так далеко, як сама вона, без неї, зроду б, мабуть, не наважилась — ні, таки й не наважилась би (думку перебив до сліз широкий, вимучений позіх), — нічим не гребуючи, так, а значить, взяла на себе всю брудну сторону справи (і обняло відпружливим теплом, і заколихало: хай, хай хтось дбайливий і дужий усе за мене зробить, а я потім… потім… потім…), — взяла, і тепер, бач, повною тут королевою, не вічною відмінницею, як дехто , — це вона вже собі ніжно-буркотливим чоловіковим тоном докорила — і розпливлася в усмішці, аж трохи прокліпнувшись із необорної, мертвецької втоми: спати, спати, уткнутися в лапчика, в широкі, ледь опушені (дуже шляхетно) груди, однією засинаючою рукою відчуваючи їхній лоскотний заріст, а другою обнявши тепло-тепло набубнявілого хвостика, лапчик обтулить рукою, мм-м, сонечко, кицюнчик золотий, торкнеться заспокійливо губами, останній насонний цьом, «Я тебе люблю», — скаже йому, вже з того берега сну, вона, Мілена, — і ну їх усіх к чорту, з їхніми іграми. З їхніми програмами. З усіма самашедчими бабами.

І з тим ото Мілена й доволіклася додому.

А вдома було темно — тільки крізь нові, тепер вітражні двері спальні цідився до передпокою низький, синцювато-попілавий посвіт, і Мілена, мигцем здивувавшись із нових дверей (коли ж це любий устиг?) і взагалі з того невловно-бентежного відчуття незнайомости, яке дає власна оселя по довгій відсутности (скільки ж це часу минуло?), сягнула на звичне місце за ручкою, ще раз здивувалась, уже самою шкірою долоні, наткнувшись на неї з іншого боку, пошкроботалася й таки увійшла.

І побачила.

Тобто, почула.