Казка про калинову сопилку   ::   Забужко Оксана

к, та хоч би скільки слинила пальці, пригладжуючи неслухняного чу-пера, він однак вибивався назверх визивним, химерним закрутком, якого ні вистригти (ще густіший ростиме!), ні зарівняти — ну, та й пощо б, зрештою?… Хай усі бачать, не без гордости міркувала собі мати, і може, за цією-то прикметою, як знати, колись і впізнає дівчину той, хто їй на роду написаний, — і дівчинка навчалась високо підсмикувати підборіддя, виходячи на люди (нестеменно Ганна-панна!), і люди, як завжди, все й бачили, бо ж від їхнього ока нічого не сховається, — окрім хіба найголовнішого, того, що тільки Богові про тебе звісно і що вкінці, хоч-не-хоч, муситимеш забрати з собою в могилу, а тому що в житті не вчини, не втечеш кривого суду: ніхто-бо не знає, що направду попихало тебе до дїї, а чого не знається, те зазвичай витлумачується на зле, і це й є той первородний гріх, який усі ми на собі волічемо від праотця Адама, — тож коли дівчинку з місяцем на лобі питали на вулиці сусіди: «Ти чия така пишна?» — то, далебі, не на те, аби почути простосерде дітвацьке: «Мами Марїї», — відповідь, по правді, теж незвичайну й неподобну, так пристало б відказувати, якби з Марїї була вдовиця, чи покритка, чи принаймні хоч козачка, чиї діти бозна-відколи батька на очі не бачили, а не мужня жона за таким, як і всі, гречкосієм, котрий прецінь не дядьком же тій чудній дитині доводиться, що воно його й не згадає, — тільки коли яка надто вже до-скоцька-допитацька молодичка й далі солодко сокотала, з неприхованою втіхою мусуючи ядучий натяк, мовляв, а тато ж твій де? — то мала відтинала: «Вдома», — бликнувши спідлоба вишневими очиськами так, що бесідниці відбивало всяку-будь охоту напучувати далі, як би слід було, — адже ж на те й заводилася ціла та балачка, аби дати дитині знати (скоро вже вдома тим не потрудилися!), що — негаразд, негоже бути такою пишною: оханути вчасно, покіль іще мале, бо потім пізно буде, посієш звичку — пожнеш характер, посієш характер — пожнеш долю, ну та Господь із ним, зрештою, людоньки, кожен із нас має свої діти, свої клопоти, тож живіть собі як самі здорові знаєте, тільки не кажіть потім, що вас не попереджали…

Розуміється, якби десь узявся хтось охочий оповісти раз усім отим кумасям, яка печія точила роками Марїїне серце, перетворюючи його на ят-рючу, навіть і сном непогасиму пустку, що волала втишення, наче випалена земля води у спеку, вони б не завагалися всмак поспівчувати, і навіть щиро, а відтак і до дитини либонь що поодм'якали б, — ну але де б той хтось узявся, Марія носила свої все ще гарні вуста зашпиляними, від чого вони потроху тоншали, а в хаті й коло хати в неї завжди був лад — не присікаєшся, тож кому б то з доброго дива ялося голови, що за свого Василя Марія віддалася — з досади, чисто з серця і ні з чо�