Казка про калинову сопилку   ::   Забужко Оксана

�вався незнайомий голос, владний і ніжний, до кісточок проймаючий золотим приском, — чоловічий голос, густий і глибокий, але звідки йшов?… Одчини, Ганно-панно, оддай мого пояса, а коли не оддаси, мусиш мені за дружину стати, — Ганнуся затремтіла цілим тілом чи то з жару, чи з холоду, наче от-от мала розсипатись передзвоном, ряхтінням золотих леліток, гойдливих китиць, що вгору-вниз лоскотали по хребту, — от такого, власне щось такого й мусило їй приключитися, на щось таке вона й чекала від самого малечку, оце ж, нарешті, й воно, її виграний жереб, королівська заплата! — хто ти, покажися, спитала, відтуливши віконницю, хоч у глибині душі вже твердо знала: хто б не був, то й є її доля, — у дворі грав проти місяця, зміями вигинаючи шиї, четверик вороних, як глупа ніч, коней, і на їхньому тлі одрізнилась, наперед подаючись, аж під небо висока, аж місяця заступила собою, так само чорна чоловіча постать, дихнуло вогнем уже зовсім близесенько, вже попід серце, скрадливо, ніби цілий світ їй шептав в одну душу: одчини, Ганно-панно, будеш моєю, вкупі зо мною пануватимеш, бо ти того варта, а показатись тобі покажусь, коли перша мені покажешся, — Ганнуся ще й руки не витягла сягнути засувки, як вікно розчинилося, мов з нетерплячки, саме собою, — навстіж, і ту ж мить гарячий вихор підхопив її, обпалив-заполонив усеньке тіло до найпотаємніших закапелків, трубою здувши з неї сорочку вверх попід стелю, і, заки встигла злякатися чи й затулитись, — бо ж це вперше вона показувалась комусь іншому такою, якою досі тільки сама на себе милувалась, журячись, кому ж то така краса дістанеться, — заки потрапила охнути, відчула, що такий самий гарячий вихор здіймається і в ній — назустріч, здавалося, безлічі дужих, як кремінь, чоловічих рук, що всі нараз її місили, тільки не грубих лаписьок, як Дмитрові, а таких, попри всю болючу міць, чулих, мов на кожному пальці мали по лоскотливому язичкові, і вона топилася в тих руках, як віск, умліваючи й перетворюючись на єдину готовність — увібрати в себе разом усенький світ, — і світ і ринув у неї зненацька, твердим, аж гострим, аж вона закричала, таким крижаним холодом пойняло нутро — ніби вхромилася в неї навиліт крита пекучою бляхою церковна дзвіниця, і на тій дзвіниці вона з свистом шугонула вгору, в наскрізно дзвенячу відлунням власного крику чорну пустелю, якимсь відпадаючим окрайчиком себе колишньої встигши подумати, що оце ж і є смерть! — і вже її не було, тільки замерехтіли-закрутилися довкола зірки, переплутуючись, як світляне волосся, вогненними хвостами, і не було більше болю, а тільки несамовите, скажене, до білого розжарене блаженство знову, і знову, і знову прощатися з душею — ніби ціле сонмище мала тих душ, — ще проносилися в міжзоряному вихрі якісь обличчя,