Казка про калинову сопилку   ::   Забужко Оксана

своїм власним м'ясивом, або гнати й гнати наперед очманіло, з лютою силою розгрібаючи чагарі, мало не з корінням кущі вириваючи, обдираючи до крови шкіру, бо з кожним спалахом болю, що проступав назверх соковитою, як спіла ягода, — інших ягід не наверталось на очі! — темно-червоною краплею, на мить немов попускало, немов розвиднялося з того жовтого, як гнила пасока, туману, що застував зір, — підліском раз у раз тріщало, ніби хтось за нею йшов, хтось не спускав її зо сліду, і то, звичайно ж, була Оленка, хто ж іще висів на ній ціле життя й висітиме довіку, навіть на своє господарство забравшись, — ге, тоді й поготів: не здихаєшся, не видереш з корінням, як оцей Петрів батіг, із думки, з серця, вічно гнитиме в ній, ширячи каламутно-жовтявий я дух переможної несправедливости, — а не бути ж цьому! — скрикнула вголос, вихопившись на галявину, де Оленка вилежувалась на літеплім, останнім у році сонечку, прикривши лице лопухом, мов пані яка, щоб не взялося смагою, — і мов сам собою виплигнув ніж із дна козубка і притульно вклався в руку, даючи опертя, і останнє, що вбилося в тяму із раптом побурілого, нагуслого в очу туману, був Оленчин погляд, як випростувалася, скидаючи лопушину, — такий поблажливо-зверхній, як звичайно до сестри, такий невразливо-здивований, мовляв, ще чого? — він зненацька зломився, бризнувши назустріч — холодним і живлющим, як кринична вода на опечене тіло, жахом, і розкішшю, сливе такою ж пронизливою, як у нічних шаленствах, було — вгородити ножа просто в дишуче теплом, щільне, а проте як же піддатне ножеві тіло, що стенулось уздовж короткою судомою (і ця хвиля опору теж була розкішна!) — і обм'якло, а натомість вальнув у ніздрі, сласно забиваючи памороки, хоч пий, хоч купайся, — масний, живлющий, гарячий червоний дух, — мов цілий світ разом, нарешті, відчинився — і ринув назустріч Ганніпанні, аби напоїти її невтоленність, і, потрясаючи над головою скривавленим ножем, п'яна, аж точилася, од такого обрушеного на неї багацького — багатше не буває! — весілля, вона крикнула в зашморгом розкручене вгорі небо, що посвистіло невідь-куди, теж, либонь, від жаху, пірвавши, як смерчем, за собою крони дерев, — до Того, Хто там сидів, ніколи не даючи зазирнути собі в лице, і луна її переможного реготу застугоніла лісом, мов гук невидимого війська: а шоб знаві…

…Додому Ганнуся прибилася аж смерком — Марія вже місця собі не знаходила, знов прибігав од сусідів дурень — запевняти, наче бачив під лісом білу сучку з закривавленою мордою, та таку, тітко, страшну! — аж у поли вдарила, як дочка стала перед нею, розчіхрана, з роздертою пазухою, з листям у волоссі, без кровиночки в лиці, — а Оленка ж де, першим озвався батько, — а я звідки знаю, стиха шелеснула Ганнуся порепаними, мов кора, г