Кодло   ::   Соколян Марина

Хоча це була громадська душова, розрахована людей на десять, все виглядало дуже навіть пристойно, а в приватній душовій кабінці було настільки екзотичне управління, що, поки я адаптувалась до цих технічних новацій, мене кілька раз щедро ополоснуло окропом. Втім, на тому сюрпризи не закінчились.

Коли через деякий час я повернулася до кімнати, в капцях та з рушниковою інсталяцією на голові, там вже хазяйнував якийсь невідомий мені молодик.

— Е-ее, — люб’язно поцікавилась я, — А що ви робите в моїй кімнаті?

Він відірвав погляд від краєвиду за вікном і з-під лоба подивився на мене. Це був високий худорлявий юнак, з чорною кучерявою шевелюрою і великими темними очима.

— А ви?

— Живу я тут, — гордо промовила я.

Він насупив брови, немов обмірковуючи якусь складну філософську дилему.

— Ви впевнені?

Тепер вже мене трохи заціпило.

— Ну, є деякі об’єктивні причини, які змушують мене так думати.

— А! Ха-ха!

— Чого ви смієтесь?

— Це такий жарт? Дуже смішно.

— Добре, що ти такий веселий, — похмуро мовила я, — В наш час без почуття гумору ні на крок.

Я зітхнула і, пройшовши до свого ліжка, почала сушити волосся. Кучерявий ошелешено спостерігав з моїми діями. Очі його зробилися геть круглими і наполоханими.

— Але ж ви не можете так вчинити!

Дуже вже смішний в нього акцент. Схожий на французький.

— А чого ж ні? Мені ж треба посушитися, тут не так вже й тепло. І взагалі я б хотіла перевдягтися, ти не проти?

— Mon Dieu, — осудливо кинув він і притьмом вибіг з кімнати.