JК
Конотопська видьма :: Квитка-Основьяненко Григорий Федорович
Страница: 13 из 102– Що воно таке є? Кажи мені попросту, без письма!
– Сіє суть, пане сотнику, замість списка нашої сотні, – каже писар, – його вже не возмогох списати за дрижанієм десниці моєя, від глумленія пиянственного з вищеіз'ясненними молодицями і того ради узях хворостину і на ній назнаменах коєгождо козака, і се суть вірноє число: у кожному десятці по десять козаків, а усіх такових десятків суть такожде десять, слідовательно уся сотня, як скло. Соблаговоліте, пане сотнику, щот їй учинить по сій хворостині і лицем к лицю самую єстественную сотню, зібравшуюся біля палестини Кузьмихи, кривої шинкарки, очесами обозріти.
– Еге, пане писарю! – каже йому пан Уласович. – Я б, пожалуй, соблаговолив, так ліків більш тридцяти не знаю. Лічи сам і роби як знаєш, ти на те писар; а я усе опісля підпишу, бо я на те сотник, щоб не лічити, а тільки підписувати.
От і став пан Пістряк лічити; лічить-лічить, а у п'ятій сотні одного козака не долічиться.
– Що за притча? – аж скрикнув. – Сощнтах, і були усі, і се един не обрітається. Ізиду і паки учиню перепис, хто з оглашенних не дав мені і пред очі ваші стати, біжа і скрися. Не хто, як, уповательно, Ілько Налюшня.
От і пішов надвір до козаків лічити, а пан сотник зараз кинувся до карватки з дулівкою та, не віддихаючи, журби ради, та й висмоктав її дочиста. Аж ось і пан Ригорович з своїми цурпалками лізе у двері, і веселенький, і швидше, щоб втішити пана сотника, і каже: «Не журітесь, добродію! Усе козацтво наше укупі, ні жоден не пошвандяв нікуди; ось де вони є».
– Сіє суть, пане сотнику, замість списка нашої сотні, – каже писар, – його вже не возмогох списати за дрижанієм десниці моєя, від глумленія пиянственного з вищеіз'ясненними молодицями і того ради узях хворостину і на ній назнаменах коєгождо козака, і се суть вірноє число: у кожному десятці по десять козаків, а усіх такових десятків суть такожде десять, слідовательно уся сотня, як скло. Соблаговоліте, пане сотнику, щот їй учинить по сій хворостині і лицем к лицю самую єстественную сотню, зібравшуюся біля палестини Кузьмихи, кривої шинкарки, очесами обозріти.
– Еге, пане писарю! – каже йому пан Уласович. – Я б, пожалуй, соблаговолив, так ліків більш тридцяти не знаю. Лічи сам і роби як знаєш, ти на те писар; а я усе опісля підпишу, бо я на те сотник, щоб не лічити, а тільки підписувати.
От і став пан Пістряк лічити; лічить-лічить, а у п'ятій сотні одного козака не долічиться.
– Що за притча? – аж скрикнув. – Сощнтах, і були усі, і се един не обрітається. Ізиду і паки учиню перепис, хто з оглашенних не дав мені і пред очі ваші стати, біжа і скрися. Не хто, як, уповательно, Ілько Налюшня.
От і пішов надвір до козаків лічити, а пан сотник зараз кинувся до карватки з дулівкою та, не віддихаючи, журби ради, та й висмоктав її дочиста. Аж ось і пан Ригорович з своїми цурпалками лізе у двері, і веселенький, і швидше, щоб втішити пана сотника, і каже: «Не журітесь, добродію! Усе козацтво наше укупі, ні жоден не пошвандяв нікуди; ось де вони є».