Конотопська видьма   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

, хтось увійшов у хату… Пан сотник зирк!… Аж то ввійшов не хто як наш Ригорович. Мабуть, відсердився? Ні, він не відсердився, а прийшов з хитрощами до пана Микити; ось слухайте, що тут буде… От, увійшовши, та мовчки і став біля дверей.

Не зрадувався ж і пан Уласович, як вздрів щирого свого приятеля, а пуще тим, що думав собі: «От теперечки вже він не сердиться і дасть мені пораду у моїй біді». Так Ригорович-бо не туди гне: як став біля дверей та і став, і мовчить собі, і ні пари з уст не пустить.

– Що скажеш, Ригоровичу? – питав писаря пан сотник, а той йому одвіт дає, не сходячи з місця:

– А що повелите, пане сотнику?

– Та ну собі у болото з своїм сотничеством! Хіба не знаєш моєї натури? Перед козаками так я сотник, а ти пиcap; a коли ми удвох у хаті, так ми собі брати. Сідай же, будемо обідати, – так казав Уласович.

– Дякую! Я вже обідав. – Та й кивнув головою Ригорович, сеє кажучи.

– Отто вже й бреше! – каже сотник. – Так сідай-таки, я обідатиму, а ти пий дулівку; що за мудра, торішня, ще тільки на сім тижні почали, так там така, що і п'єш – і хо-‹ четься.

– Ізпих тресугубую чашу бідствій, – сказав, здихнув-ши, писар, – і вже не могу вмістити боліє суєтливої дулівки, да не когда обрящеться во устах моїх яко полинь.

– Та що бо ви, пане писарю, – став до нього сотник люб'язно говорити, – якого чорта і досі на мене адом дишите? За віщо і про віщо? І сам старий циган не розбере.

– Не ліпо єсть, пане сотнику, совокупляти фараониць-коє всевоїнство з нами, правозірними. Тут і без цигана можна возгребіє сотворити.