Конотопська видьма   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

А хлопці та підпарубочі, котрим із-за людей нічого не видко, так аж на верби позлазили і вкрили їх, мов ті галки…

А крик, а гомін від того народу, батечки! Неначе вода шумить, як у повідь греблю прорве; усі, усі разом говорять, і ніхто нікого не слуха, а вже ніхто, як наші жіночки-цокотухи! От там-то і шинкарка зневістками своїми, що без них тільки шинкареві і виспатись; говорять, щебечуть, розказують: хто вчора був у них у шинку, на скільки випив за гроші, на скільки хто набор узяв, хто що заставив, хто з ким і як полаявся, кого прийшла жінка та заняла з шинку, хто жінку у потилицю погнав і очіпок з неї збив, що волосом на всю вулицю засвітила; як дівчата, обманюючи, замість буцімто батькові, для себе купують горілку, та по вгородам нищечком з парубками п'ють, та, понапивавшися, перекидалися, та боролися, та… «Годі-бо! Не усе розказуй!» – загомоніла шинкарка на невістку, так та й замовкла; а щось, мабуть, добре хотіла казати…

А там, з другого кінця, край верб, школярі, замість того щоб у школу йти та кому з часловця, кому з псалтиря стихи твердити, а кому мно-тло складати, вони, зібравшись у купку, та сконпоновали віршу на свого дяка, та нищечком на шостий глас і виспівують:

Прийдіте, усі прихожани,

Подивітесь, наші всі дяки п'яні,

А найбільше Симеон – обаче,

Од горілки нічого не баче,

й на криласі не вміє співати,

І псалтиря забув читати,

Тільки й вміє школярам субітки давати.

Днесь дячиха раз йому голову мила.