Конотопська видьма   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

– Ось слухайте сюди, добродію! Разів з десяток таке мені привиденіє було, що у саму глупу північ хтось і стука у вікно; стука, стука, аж поки моя Стеха, знаєте, жінка, прокинеться; прокинеться та й вийде з хати, а я й засну; та вже перед світом вернеться: то я й питаю: «Де ти, кажу, була?» Та вона й каже: «Ходила до коров, та отеє змерзла, та й ляжу». А я кажу: «Лягай», – а вона і ляже, та, каже, змерзла, а сама, як вогонь. Так се, бачите, добродію, вона не до коров уставала, а чакловати, певне, чакловати. А то на тій неділі, так я вже іменно бачив чорта живісінького, от як вас, пане сотнику, бодай ви здорові були. Ось бачите як: поїхав я на ярмарок та мав там пробути три дні, та як мені завадило, так я у той же день і вернувсь пізно уночі. Стук-стук у хату – жінка не відчиня і з кимтось розмовля та регочеться, і світло є в них. Я як рвонув двері, так защіпка і відскочила, а я ввійшов; Дивлюсь… аж в неї в гостях чорт, та от, як бачите, словнісінько як пан писар Прокіп Ригорович, нехай здоров буде; така йому і пика, і одежа, і усе таке. Я до чорта, а він від мене; я за ним, а проклятий чортяка та у сіни (а сінешні двері засунув я таки); він бачить, що непереливки, та у трубу; я як злякаюсь, як вернусь у хату, та на піл, та що то: й кожухом укривсь, а сам дрижу з переляку, що бачив чорта і що моя жінка з ним дружить. От я вам і кажу: непевна моя жінка, зовсім непевна, сполощіть її хоч трохи, може, тогді дощ піде.

– А що ж? Так і сполоснути. Пане писарю! ану! – так-то сказав пан сотник Ригоровичу.

Як же той крикне на нього, так що ну!

– Чи ви обуяли? – закричав на нього.