Конотопська видьма   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

– Та простісінька, бач! Не вашого, панського, роду, а проста собі стара баба, не знаю нічиєї журби, не знаю, хто, сидячи на призьбі, журиться об Дем'янові, що пішов у поход з козаками; я таки і того не знаю, хто біля колодязя усю ніченьку з ним просиділа і на прощання зняла з руки срібний перстень і віддала з хусточкою, що сама усякими шовками вишивала…

– Ох, мені лихо, бабусю! Та ти усе знаєш?… Не гомони, будь ласкава, братик прокинеться, та почує, та мені сміятиметься… Нехай після вечері я тебе покличу, то ти в мене ночуватимеш, та й поговоримо з тобою!

– Під повн місяць тепер-то і робити що треба. Нехай братик іде до себе у хату, збуди його; а я тобі скажу, що треба робити, та ділом спішити. Я знарошне до тебе сьогодні після вечерні з Києва пішла…

– Як се можна? З самісінького Києва? Після вечерні? Та сьому не можна статись! – пита Олена, дивуючись. – Як-таки можна від Києва так скоро дійти? І близенький світ?

– Пожалуй, дійти не можна, так ми-то знаємо, як воно робиться. Збуди лишень братика швидш, нехай іде до свого діла, мені треба швидш поспішати.

– Та братику, щось завадило, трохи не з очей. І був здоровий, та як глянула на нього ота чорнява молодиця, що коло корови ходить, та глянула, та й усміхнулась, я сама бачила, та після того так його за живіт і узяло; чи соняшниці, нехай бог боронить! – чи що?

– Се все очі, усе очі наробили; та не журись, я відведу. Ось збуди братика, а я навчу молодицю, що йому треба робити. Від неї сталося, вона нехай і зніма.

Олена стала братика будити, що хріп на весь двір, а бабуся підійшла до молодиці… а та зразу і крикнула: – Ох, тітусю! І ви до нас прийшли?…

– Але! Не кричи лишень, – каже бабуся, – а от що зроби: озьми… шупу-шупу-шупу… – Нічого не можна було розслухати, що їй там бабуся шептала, тільки опісля молодиця і каже:

– Та добре, добре; забавте тільки панночку.

– А вже, – каже бабуся, – се вже моє діло. Ходи ж сюди за мною.