Конотопська видьма   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

– Та сеє кажучи, і почепила їй на шию капшучок, а в тім капшучці жаб'яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце, та лобова кісточка, та Микитино-го сліду трохи. Тільки що се їй почепила, так панна Олена і повеселішала, як з води вийшла. Очиці так і палають, щоки зачервоніли, а сама і на ліжку не всидить, кинулась до Зубихи, та аж плаче, та просить:

– Тітусю, голубочко, паньматочко! Що хоч роби, тільки віддай мене за конотопського пана сотника Забрьоху, я таки гаразд і не знаю, як його зовуть. Віддай, віддай швидше мене за нього.

– Адже він тебе сватав, та ти йому піднесла печеного гарбуза?

– Та то я була дурна та божевільна… не розгляділа його добре, не розпиталася людей, не послухала братика… Тепер мені світ не мил без нього!…

– Адже ж ти любиш панича Халявського, Омеляновича, судденка?

– Та то я була дурна та божевільна! Від учорашнього дня і цур йому, і пек йому від мене; і не споминай про нього. Одно в мене на думці, що хоч аби побачити пана Забрьоху, та надивитись на нього, та приголубити його, та щоб він мене взяв. – Та сеє кажучи, беркиць з ліжка до ніг Зубишиних та й лежить, і плаче, і просить: – Зроби, тітусю, щоб він мене узяв, я тебе три годи буду рідною матір'ю звати, буду тебе і поважати, і шановати. Коли ж він від мене відцурається, піду світ за очима, сама собі смерть заподію…

– Та годі ж, годі, угамуйся! – казала їй Явдоха і підняла її з долу та й посадила на лавці.