Конотопська видьма   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

Чи співали дружечки, чи не співали, чи танцювали парубки з дівчатами, чи не танцювали, а мерщій поділили коровай та й положили молодих спати… Здихнув не раз тяжко та важко пан Уласович, згадуючи, на яких би то м'яке-сеньких подушечках спав би він з панною хорунжівною, і усе… і теє… а тут довелось лягати на своїй паїничівській перині та ще з коростявою Солохою… Та ще на ту біду, збираючись на панні Йосиповні женитись, Пазьку, таки нань-мичку свою, що йому усегда після обід у головці ськала, відпустив до пана писаря до того ж діла. А сидячи на посаді з своєю Солохою, як вздрів Пазьку, що прийшла на весілля дивитися, так… аж оскома його узяла…

Ну, сяк-так переночувала. Яка не була Солоха, а при-йшлось тій, що замість матері, по закону хомут надівати, як водиться часом по весіллям у городі…

Ще ж дужче пана Уласовича узяв жаль, як пан Халявський з своєю молодою прибіг тарадайкою у город покриватися. Попереду везуть на превисоченному дрючці запаску шовкову та червону-червону, як є сама настояща калина… і коням чуби, і музиці і руки, і скрипку, і чуб, і уси червоними лентами поперев'язовали; і покривали молодих у церкві. А в пана Микити Уласовича Забрьохи, хоч є і стьожки, є й хустки, та ба! не вивезло. Повів Солоху покривати дружко… на сміття, по закону. Лихо нашому панові Забрьосі, та й годі!!!

Зібралися люди, лагодяться калач розділяти, змовляються, чим пана Забрьоху даровати: «Сякий-такий, а він є сотник над сотнею, старшина, жменею прядива не відбудеш; а коли не так, то він таки своє коли-небудь віддячить». От радяться промеж себе: той хоче баранця, той порося, той телушку дати, і вже пан Пістряк, звичайно, як писар, узявши вуголь у руки, хоче записовати на стіні, хто Що подарує; а дружко збирається викрикати такими голосами, яку хто скотину подарує… аж ось і вбіг козак із Чернігова і зараз подав письмо до пана сотника від самісінького пана полковника черніговського.