Малоросийська биль   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

Свічки позасвічував, сів за стіл, голову підняв, у стелю дивиться, виваливши очі, руками розводить, то палець у лоб ткне, то на ніс положить, то у рот всуне та сопе, аж свистить, мов на сопілку гра… та разом скочить з лавки, стане ходити по хаті, руками б'ється об поли, здихне… та вп'ять сяде за стіл. Та таку кумедію строїв через усю ніч; свічки догоріли, став світ. Харко знемігся, звалився на лаву і захріп.

– А що, милий сину! що розумне видумав? чи ззивати на завтра дяків, щоб твого розуму дознали? – питав батько уранці.

– Потривай! Спішачи, Миколу звалиш! – каже Харко. – Як кажуть мужики, такі розумні, як і ти. Так-то ув одну ніч і видумаєш. Купуй ще на гривню свічок, коли хочеш до мого розуму добратися.

Купив батько свічок; попалив їх син, як і у першу ніч, а усе-таки не придумав нічого, бо кріпко розуму набрався по чужим сторонам.

Пропала батькова ще одна гривня на свічки, попалив і їх Харко… Еге! – та трохи лишень чогось-то не видумав, бо ліг спати веселенький і рано скочив.

– А що, синашу? – питається батько. – Чи закликати дяків?

– Клич, старик, хоч усе село, – каже Харко, – я їм такого усучу, таке скажу, що і через десять год не розжують усі дяки, скільки їх є.

– Отеє добре, сину, – каже батько, – так на завтра і покличемо.

Почали муку сіяти, птицю різати, горілки добувати… звісне діло, письменні люди будуть обідати, не мало їм треба придбати.

Батько землі під собою не чує! Збігав у город по дякам, по піддячим, кого знав, і у себе по селу, усіх просить побувати до нього, хліба-солі покушати, сина, що звернувся з чужої сторони, послухати його розуму. Усяк, погладжуючи себе по череву, усяк обіщався, – та таки і зійшлось чималенько.

Посідали за стіл.