JК
Маруся :: Квитка-Основьяненко Григорий Федорович
Страница: 15 из 26Вийшовши з хати, де б то йти до гурту та, взявши дівчину, туди б і собі танцьовати; ні, пішов собі, сердека, стороною від людей, схиливсь на пліт, та й дума: «Що се мені сталось? Таки нічого не чую, нічого й не бачу, тільки одну сю чорняву дівчину! Вона в мене і перед очима, і на думці!… Чому ж не займу її? Але! Бачиться, і не смію або і боюсь, щоб і не розсердилась… Я як здумаю, що вона– на мене мусить розсердитись, і коли підійду до неї, то вона відвернеться від мене і прожене, то від сії думки і світ мені немилий, і сам не знаю, що з собою робити!… Пішов би й додому, так оттутненаче прикований. Нудно мені на сеє весілля і дивитись; а очей не відведу від тієї хати, що он на приспі сидить моя дівчина та щось з подругою розговорює та, чи мені так вже здається, чи таки справді, що на мене поглядають, може, про мене…»
– Чого так зажуривсь, Семенович? – сказав йому Левко Цьомкал, підстарший боярин, та й вдарив його по плечах. – На дівчат заглядівсь, чи що? На лиш, потягни люльки, то повеселішаєш, та й ходім танцьовать. Бач, які бойкі дівчата з города понаходили.
– Не хочу люльки, – каже Василь, – трохи не вона мені і завадила. Так щось нездорово! Або оце додому утікати, або що? Кінчай тут за мене порядок.
– Цур йому, – каже Левко, – ще погуляймо. Мабуть, чи нема тобі чого з очей? То проходись по вулиці, воно й минеться; або йди, лучче усього, та подивись, як дівчата танцюють. Ну, що вже Кубраківна вдрала, так там вже за всіх. Що за танцюра! Та й дівка, брат, важна! Коли б до осені не втекла, то не мине моїх рук.
Мов лихоманка стрепенула Василя; поблід як полотно та аж руками схопивсь за коляку, щоб не впасти від журби, Він-бо думав, що се його дівчину Левко вихваля; бо, звісно, коли хто котру любить, то й дума, що вона і усім така хороша і люб'язна здається, як і йому. Послухав трохи чмелів, далі схаменувсь і на хитрощі піднявсь, давай його випитувати.
– Ке Кубраківна? – каже. – Чи не та чорнява, що повна шия намиста з хрестами? (Себто Маруся).
– Ні, – каже Левко, – нам до тієї далеко.
– Чого так зажуривсь, Семенович? – сказав йому Левко Цьомкал, підстарший боярин, та й вдарив його по плечах. – На дівчат заглядівсь, чи що? На лиш, потягни люльки, то повеселішаєш, та й ходім танцьовать. Бач, які бойкі дівчата з города понаходили.
– Не хочу люльки, – каже Василь, – трохи не вона мені і завадила. Так щось нездорово! Або оце додому утікати, або що? Кінчай тут за мене порядок.
– Цур йому, – каже Левко, – ще погуляймо. Мабуть, чи нема тобі чого з очей? То проходись по вулиці, воно й минеться; або йди, лучче усього, та подивись, як дівчата танцюють. Ну, що вже Кубраківна вдрала, так там вже за всіх. Що за танцюра! Та й дівка, брат, важна! Коли б до осені не втекла, то не мине моїх рук.
Мов лихоманка стрепенула Василя; поблід як полотно та аж руками схопивсь за коляку, щоб не впасти від журби, Він-бо думав, що се його дівчину Левко вихваля; бо, звісно, коли хто котру любить, то й дума, що вона і усім така хороша і люб'язна здається, як і йому. Послухав трохи чмелів, далі схаменувсь і на хитрощі піднявсь, давай його випитувати.
– Ке Кубраківна? – каже. – Чи не та чорнява, що повна шия намиста з хрестами? (Себто Маруся).
– Ні, – каже Левко, – нам до тієї далеко.