Маруся   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

Узяли її думки та гадки: а як згадала, що Олена казала, що його хазяїн та бере його у прийми і що віддає дочку і красиву, і багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на білую ручку, а слізоньки з очиць так і капотять! От обтерла їх хусточкою, закрилася рученькою та йдума: «Ох, лихо мені тяжке! Лучче б я його не бачила!… Як-то мені його забувати? Тим-то городянські дівчата… у них і парубки свої, не такі, як у нас, що ні на що і дивитись… Піду швидше додому (а сама ні з місця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!… Тепер сих горішків ніде не подіваю, так при собі й носитиму, більш ні на що, тільки на пам'ять. Хоч би на сміх вони мені сказали…» Та, сеє думавши, потрясла у жмені горішки та голосно й промовила: «Чи він мене любить? Чіт чи лишка?»

– Чіт! і любить тебе від щирого серця! – обізвавсь Василь, що вже давно стояв біля неї і дививсь на її смуту, та не знав, як зайняти.

– Ох, мені лишенько! – скрикнула Маруся і стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятір. – Хто такий? Про кого ви говорите? – пита й сама не зна, для чого і об чім.

– Той тебе любить… про кого… ти думала… – казав Василь, задихаючись від несмілості і з ляку, як почув, що вона ма когось на думці.

– Та я… ні про кого… не думала… я так… – сказала бідна дівка та й злякалася гріха, що зроду вперше збрехала; а опісля й каже. – Хто б то мене й полюбив?…

– Марусю, Марусю! – каже Василь, тяжко, від серця здохнувши; та й вп'ять насилу дух перевів і каже: – Я знаю такого…

– Марусю, Марусю! А ходи-ке сюди! – так кликнула її та ж Олена.