Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Вздовж лiсових дорiг i просiк стояли довгi ряди хрестiв iз розiп'ятими на них бородатимилюдьми. Трупи були без носiв i вух i давно поклякли на морозi, ноги в них висiли з хрестiв, об'їденi вовками й лисицями, простоволосi кучматi голови, й плечi, й одяг були засипанi снiгом, очi ж дивились похмуро й моторошно крiзь холодну заскленiсть смертi. З одного старезного дiда було здерто ввесь одяг, а на грудях i животi повирiзуванi великi й уже почорнiлi хрести. Певно, то був колись старiйшина всього великого роду, який тепер простягся вздовж лiсової просiки шерегою розп'ять.

I тiльки тут Гатило прочнувсь остаточно. Здибивши яблукатого жеребця, вiн уп'явсь острогами йому в живiт i погнав попiд страшними хрестами й гнав доти, доки й тягся нескiнченний лiс. А ввечерi сказав, намагаючись не дивитися в бiк болярина Ореста й князя Тодорiка Бернського:

— Хрестатi.

За теплою великокняжою полоткою вирував тисячоголосий табiр, а в полотцi здавалося тихо, моторошно тихо. Тi хрести на старому дiдовому тiлi й тi, iншi, дерев'янi, на яких були розiп'ятi сотнi людей, говорили про одне. Рука грекiв, чи латин, чи, може, й готiв, сягла й сюди, бо нi чудь, нi єм, нi сум, нi якесь iнше з-помiж сих племен у Христа не вiрили; тим бiльше –словiни iльменськi.

Наступного дня вивiдцям пощастило знайти кiлька недорiзаних родiв, що ховались у найнеприступнiших лiсових хащах.

— Ви чиї сте? –спитав у зарослого по вiчi дiда соцький вивiду.

— Русьские.

— А хто сте?

— Славяне.