Мертвецький великдень   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

– Як же вас тут у громаді усіх мені поділити? Сідайте лишень усі по купам: старі до старих, молоді до молодих; діди особе, і баби особе, тож і парубки, і дівчата…

– А парубкам з дівчатами сідати? – питав один парубок, вискаливши зуби.

– Ось я вам дам до дівчат! Але й тут у вас женихання на думці. Геть! – прикрикнув на парубоцтво грізно. – Сідай окроме і дівчата окроме.

– О бодай тебе розсудило! – зашипіли усі дівчата.

Аж тільки забряжчали кістки, як почали мерці усаджуватись; та усе купа біля купи. Старі діди й баби ще таки звичайніш були, ті нарізно посідали; а що молодиці, дівчата та таки й чоловіки, які ще не дуже старі були, а що найбільш парубоцтво, так вже так промеж собою помішались, що й розібрати їх не можна було. Та підняли промеж себе іграшки та сміхотню, раді, що докупки зібрались, та вигадування, неначе колись їм було на вечорницях; та так, що скільки старі, та й сам отець Микита, їх не зупиняли, так нічого і не зроблять; а наш Нечипір їх і не боронить. «Нехай-нехай!» – дума собі, та ще й рад, що вони гудуть, як тії бджоли.

Тільки що ті усаджувались, аж та дітвора, що бігала круг церкви, сюди ж присипала і сікаються до Нечипора і знай своє товчуть: «Нас мати породила, нехрещених схоронила, під порогом положила… давай і нам, дядьку, вареника; а як не даси, залискочемо у смерть…»

– А зась, циганчата! – крикнув на них Нечипір та аж тупнув ногою. – Чіп відсіля! ви не сього приходу.