Польови дослидження з украйнського сексу   ::   Забужко Оксана

Може, справдi єдиний вихiд iз цiєї в’яз-ницi — виходити вечорами, низько ослонивши лице каптуром плаща, сiдати в проїжджi авта, не називаючи iменi, рука водiя на колiнi, низький, захриплий смi-шок, гарячковий шурхiт зайвої одежi, не треба вмикати свiтла, не треба розплющувати очей, слухати лиш клекiт кровi, чоловiчу партiю ударних i своє, чи вже-не-своє, розчинення-розступання, ох, як ти класно розкрилася, ну! ну! ще! ще! — та тiльки ж вони всi хочуть говорити, хочуть вiдсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти читаєш, а куди їдеш, а чи маєш мужа, требавимишляти легенду, "Как вас зовут? — Ирина", — було, було раз i таке, окошилось мiцним, до залiзного посмаку, поцiлунком у пiд’їздi, вивинулася — втекла, посмiюючись до себе, їм усiм треба перемагати, от у чiм справа, щиро, нелукаво брати й давати, як вуглекислота-хлорофiл-кисень, вони не вмiють, i той чоловiк, який зараз доходить десь у пенсiльванськiй пущi на єдинокровнiй ласцi братiв-дiаспорникiв, без цента за душею й без слова англiйсь-кої (а мав же час пiдучитися, прид-дурок!), — ех як же скинувся, як по-кiнському тодi шарпнув був лице вгору, мов батогом уперiщений, коли ти, всадивши його за столика в кав’ярнi, спробувала, всю свою витрива-лiсть на помiч прикликавши, внести хоч якусь терапевтичну яснiсть в цю обопiльну душевну й тiлесну недугу, — все правда, серце, i що я тебе вже не люблю — теж правда: "То ти себе що, — склацнувся лезом нагору, як бганий ножик, — "побєдiтєльнiцей" почуваєш?", — здається, так i лишилася сидiти з роззявленим ротом: Миколо, та чи ж ми з тобою в перетягування каната забавлялися?… "Знаєш, — i знову був той лиховiсний незмигний погляд, немов щось iнше дивилося крiзь його рiзко обведенi запаленими повiками очi, як крiзь прорiзи маски, — якби ти була мужиком, я б тобi зараз ввалив!" Дуже мило з твого боку, коханий, — менi й самiй часом ох як шкода, що я — не мужик).

"Ти жiнка. В цiм твоя межа.

Твiй мiсяць спить, як срiбна блешня.