JК
Польови дослидження з украйнського сексу :: Забужко Оксана
Страница: 21 из 153скельцями, станула перед полотнами, i так само вiн мусив упiзнати твою, — твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так неждано й наповал збита з своєї, щойно вiднайденої осi (бо ти була — жiнка, жiнка, хай йому стонадцять чортiв: витка рослина, котра без пря-мостiйної пiдпори, хай би навiть i намисленої, — без конкретного обличчя живої любовi — опадала долi й зачахала, тратячи всяку снагу до горобiжного розгону: кожен вiрш був прекрасним байстрям од якого-небудь князенка з зорею в лобi, зоря звичайно потiм погасала, вiрш — лишався), — кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стiнках твого єства i спорскувала в розпачливiй непритокманостi, -
"I раптом знов схотiлося — кричати,
На лампу вити, пазурями драти
Шпалери на стiнi — од явностi утрати,
Од того, що тебе уже даремно ждати",
— аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро моторошна думка, що вiн — помер, от просто взяв i помер, "вляпався в крапочку", як i хотiв (зiзнався їй у цьому ледь не напочатку — з кривим посмiхом розганяючи авто, як лiтака на злiтнiй смузi, серед ночi на замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в дрiбноголчастiй срiбернiй облямiвцi, й чорний маслянистий блиск зустрiчних калюж, — все злилося, навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто… сто шiстдесят? — не боїшся? не виникає бажання — вляпатися в крапочку? — нi, не боюся, не було в менi справжнього страху, та, по правдi, й тепер нема — дивно, ба й незбагненно, надто взявши пiд увагу цiле моє, ах розтуди ж його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженнi — клiнi-чною смертю, мама пригадувала, що геть i цiвка калу звисала з задочка, i тiльце вже посинiло: виткнула душенька носа на свiт i звомпила — е, нi, пустiть назад! — а її, спасибi, вiдкачали, а скоро так, то нiчого блягузкати, є речi, страшнiшi за смерть, i я їх знаю, тiльки от того страху — манливого й темного, заворожливо-притягального захвату згуби, який є в ньому, i в iнших я часами його розрiзняла, — нема в менi, i квит, тим-то вiн i дивився на мене з iскрами неприхованого захвату в зорi, навiть коли вже було по всьому: "А ти вiдва-жна жiнка!", — i "крапочка" та проскочила тодi повз мене, не сполохавши), — але ця думка — що вiн помер, що тi загадковi телефоннi дзвiнки справдi-таки вiд нього: з "тамтого боку", а значить, що її любов не ощадила його, що вона сама, сама, нарцисична егоїстка, гординею своєю дурною, пихою дешевою, бришканням пустопорожнiм пiдопхнула його до "крапочки", де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що ж, тодi я поїхала, — звiсно ж, Америка — the land of opportunities, пiв-Європи, не нашої довбаної, а щонайщирiшої, вiд Британiї до Iталiї, сюди рветься, грошi, кар’єра ("Музика, жiнки, шампанське…," — вiдгукувався вiн iронiчною луною), а в Українi що, Україна — Х
"I раптом знов схотiлося — кричати,
На лампу вити, пазурями драти
Шпалери на стiнi — од явностi утрати,
Од того, що тебе уже даремно ждати",
— аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро моторошна думка, що вiн — помер, от просто взяв i помер, "вляпався в крапочку", як i хотiв (зiзнався їй у цьому ледь не напочатку — з кривим посмiхом розганяючи авто, як лiтака на злiтнiй смузi, серед ночi на замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в дрiбноголчастiй срiбернiй облямiвцi, й чорний маслянистий блиск зустрiчних калюж, — все злилося, навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто… сто шiстдесят? — не боїшся? не виникає бажання — вляпатися в крапочку? — нi, не боюся, не було в менi справжнього страху, та, по правдi, й тепер нема — дивно, ба й незбагненно, надто взявши пiд увагу цiле моє, ах розтуди ж його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженнi — клiнi-чною смертю, мама пригадувала, що геть i цiвка калу звисала з задочка, i тiльце вже посинiло: виткнула душенька носа на свiт i звомпила — е, нi, пустiть назад! — а її, спасибi, вiдкачали, а скоро так, то нiчого блягузкати, є речi, страшнiшi за смерть, i я їх знаю, тiльки от того страху — манливого й темного, заворожливо-притягального захвату згуби, який є в ньому, i в iнших я часами його розрiзняла, — нема в менi, i квит, тим-то вiн i дивився на мене з iскрами неприхованого захвату в зорi, навiть коли вже було по всьому: "А ти вiдва-жна жiнка!", — i "крапочка" та проскочила тодi повз мене, не сполохавши), — але ця думка — що вiн помер, що тi загадковi телефоннi дзвiнки справдi-таки вiд нього: з "тамтого боку", а значить, що її любов не ощадила його, що вона сама, сама, нарцисична егоїстка, гординею своєю дурною, пихою дешевою, бришканням пустопорожнiм пiдопхнула його до "крапочки", де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що ж, тодi я поїхала, — звiсно ж, Америка — the land of opportunities, пiв-Європи, не нашої довбаної, а щонайщирiшої, вiд Британiї до Iталiї, сюди рветься, грошi, кар’єра ("Музика, жiнки, шампанське…," — вiдгукувався вiн iронiчною луною), а в Українi що, Україна — Х