Сердешна Оксана   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

Не то що по селу славилася, та й приїжджающі пани, як уздрять мене, так аж з коляси от поти вилізе, та дивиться, та хвалить, а інший аж шапку зніме та скаже: «Здрастуй, красавиця!» Та я ж не дуже що подумала і не загордилась, а таки, як лучився чоловік з наших, пішла за твого батька, за Охріма, хоч і удовець був, та чесна душа була; і жила за ним, дякуючи бога милосердного. Ей, доню, кинь такі горді думки! Се собі смущеніє від нечистого, господи нас борони від нього! Гляди тільки, щоб тебе сі думки не завели в погибель – нехай тебе сохранить мати божа!» Та й обняла дочку, стала її цілувати і хрестити.

Оксана й каже: «Як хоч, мамо, а поки така думка є в мене. Буду слухати, що мені казатимеш, буду й сама розбирати».

Оттак часто вони собі міркували; і стара, то просячи, то плачучи, довела дочку до того, що сказала: «Що ж, мамо, піду і за мужика, аби б чесний та добрий був против тебе…»

Аж ось і лучився швидко парень важний. Один собі, ні батька ні матері, нікому буде орудувати. Сам собі хазяїн, а добра усякого, хоч скотини, хоч поля, чимало; парень молодий, друзяка, роботящий, смирний, неп'ющий, і вже ні з ким пі залається, ні заведеться, та чорнявий, та красивий. Стара Векла обома руками ухопилась за сього (Петром його звали), і сама Оксана і сюди, й туди і, вже не дрочачись, сказала:

«Піду, тільки нехай об осени».– «Дарма, й підождемо».– сказала Векла, зрадовавшися.

Як тут… і розказувати не хочеться… Отто у ту слободу, де жила Векла з Оксаною, та прийшли салдати на по-стой.