Сердешна Оксана   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

Як ось уночі прочувається Оксана, усі добре сплять… попа тихесенько устала, чи обулася, чи ні, чи вдягла що, чи не вдягла, та тихою ступою йде… йде, аж дух притаїла… йде… та до дверей… рип і вийшла. Тут їй вже легше стало дихати, і вже сміліш пішла до дверей надвірних… Налапала поночі засув і шо то вже довго його двигала, потихесеньку та помалесеньку, щоб не стукнути та не розбудити денщиків, що у хаті сплять. І двига засув, і боїться, і уся труситься, і дума собі, як-то як вискочить надвір, як побіжить, куди очі, сховається де-небудь, поки світ стане, а там піде прямісінько до матері… Відсунула… і двері тихенько відчиняються, спасибі, й не риплять… от і зовсім відчинила… «Хто йде?» – крикнув часовий, що тут біля двері стояв… Оксана так і змертвіла! Престрашенний салдат, з предовгим оружжом, як схопить Оксану за руку, як потаска її у хату, та, відчинивши двері, так і впхнув її, крикнувши: «Ви спите, а дєвка ваша ушла було…» Тут денщики прокинулись, підняли Оксану, що впала було, як її салдат пхнув. А тут і копитан прокинувся і став виговорювати Оксані, зачим вона дума втікати? Сього вже не можна й подумати.

Уранці не поїхали нікуди: треба було салдатам перестояти. От і прийшов охвицер до копитана; розглядав Оксану і став йому завидувати, що таку красиву дівку добув собі. Далі, буцімто й добрий, і каже, що ходив, каже, він до попа, щоб Оксану з копитаном вінчать, так зовсім би діло, зараз би повінчали, так нема від її матері бумаги, а без того не можна вінчати. Послали, каже, якомога швидше, щоб поспіла бум ага, коли не сьогодні, так завтра чуть світ.