Варфоломиэва нич   ::   Гримич Марина

Тетяна Фрідріхівна спершу побіліла, а потім побуряковіла. Павло Іванович розрахував заздалегідь таку реакцію, бо був у курсі лютої ненависті між двома бібліотеками. Навіть Фрідріх Варфоломійович не чекав від свого підопічного такого ходу конем.

– Ну, – зам'ялася Тетяна Фрідріхівна. – А навіщо Вам міська бібліотека?… Можна й у нас… До речі, в нас недавно кактус розцвів…

– Обожнюю кактуси! – удав безмежну радість Павло Іванович. – Дякую, дякую, ви – просто персик! – з грузинським акцентом дядечка Ґіві промовив він і зрозумів, що зробив ляп.

Варфоломійович із глибоким осудом поглянув на нього. Проте Тетяні Фрідріхівні цей комплімент сподобався. І це трохи виправдало нашого молодого героя в очах її батька.

– Тату, ти не заперечуєш? – насторожено поглянула на нього донька.

Варфоломійович скорчив гримасу невдоволення:

– Ти ж – язиката Хвеська! Всьому місту враз вибовкаєш усі воєнні таємниці!

– Клянусь, татку, я мовчатиму, як риба!

– Я сказав: ні! – строго сказав батько. – Ти – находка для шпійона! Нам потрібен підпільний штаб, а не базар.

Тут утрутилася в розмову матінка і благальним голосом сказала:

– Ну, Фрідя!

«Фрідею» дружина називала чоловіка у виняткові, можна сказати, найінтимніші хвилини життя. А оскільки ті хвилини дещо стерлися з пам'яті старого солдата, то, почувши лоскітливо-грайливе «Фрідя», він якось аж до непристойності швидко здався:

– Добре. Вговорили! Тільки слухайте сюди.