Варфоломиэва нич   ::   Гримич Марина

Пашка спробував зробити те саме: схрестити ноги під стільцем, випрямити спину, сплести пальці рук. Проте, подумавши, що це виглядатиме смішно, повернувся до попередньої пози: поставив ноги рівно, колінце до колінця, і склав руки на грудях. І тут він відчув щось невловиме, що його якось підбадьорило. Що це? Пашка підняв голову і почав гарячково вдихати чутливими ніздрями повітря. Ось воно, ось! Запах бергамоту з сандалом. Це вона! Мамочка!

Павло Іванович подивився в зал і відразу побачив її, свою безцінну мамочку. Вона сиділа в другому ряду по центру в непристойно рожевому платті з декольте і, побачивши, що її улюблений синочок нарешті звернув на неї увагу, посилено замахала ручкою. Павло Іванович не міг повірити очам. Мамочка! Як мені тебе не вистачало! А, може, це зовсім не мамочка, а капості його невидимого «друга»? Але, здається, мамочка була реальною. Бо він вже почув у вухах її прокурений голос: «Синок! Ти – найкращий! Ти – переможець!» Павло Іванович зітхнув з полегшенням, розслабився і відчув себе щасливим молодим чоловіком, у якого велике майбутнє. Пашка ще раз поглянув на мамочку і… господи! Вона не одна! Біля неї сидів і посилав палкі погляди довкола дядечко Ґіві. Вах, вах, вах! «Дядечку Ґіві! Ваша остання щелепа – це просто витвір митецтва!» – подумки закричав Пашка. І, здається, той почув, бо у вухах нашого молодого героя пролунало: «Дарагой Павлик! Нэ бойся! Я с табой!» Павлу Івановичу стало легко і приємно. Так само, як тоді, в далекому дитинстві, коли дядечко Ґіві підкидав його до стелі. Але це ще було не все.