Все ясно   ::   Фоер Джонатан Сафран

Тизнаєш, чого мені хочеться прямо зараз? — запитувала вона, сягаючи по його мертву руку, доки вони йшли через недільний базар.

Скажи мені — і я тобі те дістану. Будь-що. Я хочу поцілунок.

Ти можеш мати їх стільки, скільки захочеш, і повсюди, де захочеш.

Цілуй сюди, — показувала тоді вона пальчиком собі на губи, — / то вже. Він тягнув її на бічну алею. Ні, — казала вона. Цілуй мене тут, — і вона знову торкалася пальчиком губів. Зараз.

Він сміявся. Цілувати тут? — він клав пальця й собі на губи. І то вже?

Тут, — казала вона, торкаючись пальчиком своїх губ. Зараз.

Тоді вони сміялися разом. Нервовим сміхом. Починали з дрібного хихотіння. Додавали гучності. Далі реготали. Множили сміх. Ще голосніше. Підносили глум до квадрату. Ледве зводили дух між приступами веселощів. Тратили контроль. Сміх ставав божевільним. Сягав нескінченності. Я не можу. Я знаю.

Мій дід кохався із Циганкою сім років, щонайменше двічі на тиждень. Вони розділили одне з одним усі таємниці, пояснили одне одному, наскільки в них на те вистачило хисту, як поводяться їхні тіла, були вольовими й пасивними, жадібними й щедрими, багатослівними й мовчазними.

То як ти розставляєш свої книжки? — запитала вона, коли вони лежали оголені на ліжку з гальки та жорсткого ґрунту.

Я ж сказав тобі, що вони поскладані у моїй спальні на поличках.

Цікаво, а ти б міг у явити своє життя без мене? Та, звісно, міг би, але я не хочу цього робити.