Зачарована Десна   ::   Довженко Олександр Петрович

Кажи, будеш плигати помiж косами?

 - Не буду! Ой їй же ти богу - не буду!

 - Брешеш! Сашечко, останься дома,- благаємене мати.- Там так страшно в кущах!

 - Не страшно, мамо.

 - Там же ями в озерах!

 - Я не полiзу в яму.

 - Та гадюки там у лiсi, ой!

 - Ну, мамо, годi... ат!

 - Не їдь-бо, синочку. Не пускайте його!..

 На моє щастя, на материнi прохання нiхто не звертає уваги. Батько востаннє оглядає воза.

 - Чи все взяли, що треба?

 Все взяли: картоплю, цибулю, огiрки, хлiб, казан, велику дерев'яну миску, волок, рядно, косарський прилад, граблi,- все вже на возi.

 I ось вiдчиняються ворота, мати хреститься i щось проказує, конi рушають - ми їдемо.

 Я не оглядаюсь. Коло хати мати-зозуля кує менi розлуку. Довго-довго, не один десяток рокiв буде проводжати мене мати, дивлячись крiзь сльози на дорогу, довго хреститиме менi слiд i стоятиме з молитвами на зорях вечiрнiх i ранiшнiх, щоб не взяла мене нi куля, нi шабля, нi наклеп лихий.

 Довго вириватимусь я в дорогу, поспiшаючи в тривожну далечiнь. Прощання перейде колись у картини мої, розлука зiв'є собi гнiздо в моєму серцi. Всi покидатимуть когось i поспiшатимуть назустрiч невiдомому, i комусь буде жаль. Тiльки я ще нiчого не знаю про се.

 Я лежу на возi. Навколо, спинами до мене, дiд i батько з косарями. Мене везуть у царство трав, рiчок i таємничих озер. Вiз наш увесь дерев'яний: дiд i прадiд були чумаками, а чумаки не любили залiза, бо воно, казали, притягає грiм. До Десни верстов п'ять дуже складної дороги.